Читати книгу - "Терпкий смак твого кохання , Лада Короп"

24.2

   Андрій сидів на краю ліжка, обхопивши голову руками. Його серце билося в шалено швидкому ритмі, а в голові крутилося безліч думок. Рита сиділа на підлозі, притискаючи до себе маленький плед, в який зазвичай куталася Надійка. Її очі, колись сповнені щастя, тепер були затуманені сльозами, а обличчя — блідим від горя. Вона дивилася в одну точку не зводячи очей. 

— Рито, — тихо промовив Андрій, нахиляючись до неї. — Я знаю, що зараз тобі дуже важко. Знаю, що ти відчуваєш. Але ми повинні триматися разом. Вона глянула на нього, в її погляді було стільки болю, що Андрій не міг на неї дивитися. Він доторкнувся до її плеча, намагаючись передати їй хоч трохи сили.

— Я не можу без Надійки, Андрію, — прошептала Рита, її голос зривався на плач. — Вона ж така маленька… Як ми могли допустити таке? А якщо їй зараз погано? Мені страшно це уявити. 

— Ми знайдемо її, — відповів він, намагаючись зробити свій голос більш впевненим, ніж відчувався насправді. — Я обіцяю тобі. Але в його серці зріла інша думка — думка про Віту, про її дивні погляди й незрозумілі вчинки. Чому вона так дивно себе поводила останнім часом? Андрій не міг перестати думати про це, і його власний біль від того, що сталося, змішувався з гнівом. Він був впевнений, що його поки що дружина знаходиться на межі безумства. Й найстрашніше те що Надійка зараз можливо поруч з нею. 

— Рито, — продовжив він, намагаючись знайти слова, які б підтримали її, — я знаю, що у нас зараз важкі часи, але ми повинні залишитися сильними. Ми не можемо дозволити, щоб це зламало нас. Все буде добре, от побачиш. 

Вона підняла голову і зустріла його погляд. В її очах з'явилася надія, але й страх — страх, що вони ніколи не побачать Надійку знову. 

— Ти вважаєш, що це могла зробити Віталіна? — спитала Рита, в її голосі з'явилася нотка тривоги. Андрій замовк, зважуючи свої слова. 

Він не хотів, щоб Рита відчувала ще більший біль, але відчуття, що його майже колишня дружина могла бути причетною до цієї жахливої ситуації, не покидало його. Але де тоді сама Надійка? Бо ж у будинку її не було. Це Андрій знав точно. 

— Я… не впевнений, — нарешті сказав він. — Але є щось, що мене турбує. Її поведінка останнім часом… Вона не була сама собою. Рита нахилила голову, її очі запалилися, наче  свічка на вітрі. 

— Ти вважаєш, що вона могла зробити це навмисно? Андрій зітхнув, відчуваючи, як важко зважитися на таку думку. Але в серці була непевність, яка росла з кожним днем. 

— Я не знаю, — зізнався він. — Але ми повинні бути обережними. Зараз важливо, щоб ми були разом, щоб ми підтримували одне одного. Вона кивнула, і в її очах з’явилася рішучість. 

— Так, ми знайдемо Надійку, — сказала Рита, в її голосі з’явилося нове життя. — Ми не можемо здаватися. 

Андрій обняв її, відчуваючи, як їхня спільна сила може витримати навіть найтяжчі випробування. Вони разом пройдуть цей шлях, і, можливо, їх любов виявиться тим світлом, яке допоможе знайти Надійку і подолати всі труднощі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍