Читати книгу - "Терпкий смак твого кохання , Лада Короп"

25.1

    Рита стояла на порозі будинку Віталіни та Андрія, відчуваючи, як серце виривається з грудей. Завжди здавалося, що їхні стосунки були сповнені недомовленостей і таємниць. Але цього разу все перевернулося з ніг на голову. Надійка, її маленька донечка, зникла, і всі сліди вели до Віти. Андрію Рита нічого не казала, щоб зайвий раз не турбувати його. Він теж серйозно зайнявся викраденням та ще й на роботі працював допізна. Рита глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти нерви, але в її голові крутилося лише одне питання: чому? Чому Віта, з усім її холодним і заздрісним ставленням, могла вчинити так з її дитиною? Це ж маленьке створіння яке не відповідає за своїх батьків. Вона натиснула на дзвінок, і звук, що пролунав, видавався їй як удар грому. Коли двері відчинилися, Рита побачила Віталіну, яка стояла на порозі, невдоволено зиркаючи на неї. Її очі, холодні й безжальні, зустрілися з Ритиними, і у повітрі виникла напруга, що могла б розірватися будь-якої миті. 

— Чого тобі? — спитала Віта, її голос звучав так, ніби вона вже знала причину візиту. 

— Я прийшла поговорити, — вимовила Рита, намагаючись зберегти спокій. — Про Надійку. 

Віта усміхнулася, але в цій усмішці не було радості. Лише іронія. 

— Надійка? А що з нею? Рита відчула, як по спині пробіг холодок. Вона знала, що Віта не може бути такою байдужою. — Ти знаєш, що вона зникла. Я вірю, що ти маєш стосунок до цього. Але ти все ще можеш розкаятися. 

— О, Рито, — Віта зітхнула, — Ти завжди була такою наївною. Чому ти вважаєш, що я тобі так все й розповім? 

— Ти завжди хотіла мати те, що в мене є! — вигукнула Рита, її голос трясся від емоцій. — Я не дам тобі забрати мою доньку! У тебе не вийде. 

Віта зробила крок уперед, Рита відчула, як її серце завмерло. 

— Ти думаєш, я хотіла б мати твоє життя, Рито? Це ти жила в тіні, і я завжди була тією, кому ти заздрила. Тепер, коли ти залишилася без дитини, я можу лише спостерігати, яка ти самотня. Й тепер Андрій тебе покине. Й повернеться до мене. 

Рита відчула, як сльози підступають до очей. Вона ледве стримувала свою злість. Віта була жорстокою, і її слова були як ножі, що рвали душу. Але Рита знала, що не може дати слабину. Вона повинна була дізнатися правду. 

— Я просто хочу поговорити, — прошепотіла вона, намагаючись знайти в собі сили. — Якщо ти не знаєш, де Надійка, я просто… я хочу дізнатися, чому ти так вчинила. Якщо ти готова зізнатися тоді я не буду заявляти на тебе до поліції. 

Віта замислилася, її очі затуманилися. Рита знала, що за цим холодним обличчям ховається щось більше. Можливо, навіть страх. Але чи могла вона на це сподіватися? 

— Зайди, — нарешті промовила Віта зловіще посміхаючись, відступаючи вглиб коридору. — Можливо, ми дійсно повинні поговорити. 

Рита, зібравши всю свою відвагу, ступила через поріг. Вона знала, що це може бути її шансом дізнатися правду, але також відчувала, що в цьому будинку панує небезпека. Й не помилилася, бо як тільки Рита пройшла трохи далі вона відчула різкий біль й те що провалюється у темряву.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍