Читати книгу - "#Галябезголови"

нас лишився тільки місяць! Десять діб уже спливли, а в тебе хіба є результати? Ти хоч щось дізнався про того покидька, який кейс поцупив?!

Жадкін дуже сподівався: ідентифікація грабіжника, якого хтось убив у будинку депутатської мами, принесе зачіпки, за допомогою яких він зможе розплутати клубок злочинів, та час спливав, а поліція так нічого і не дізналася про покійника — ані прізвища, ані імені-по-батькові. В чоловіка документів при собі не було, а перелік речей, знайдених у кишенях, складався з сонцезахисних окулярів, упаковки презервативів і балончика із засобом «Свіже дихання». І сам одяг — звичайний інтернаціональний мас-маркет — був настільки безликим і безособистісним, що його міг носити як житель Європи, Азії, так і двох Америк! І що за один? Киянин? Приїжджий? У базі людей, які раніше притягалися до кримінальної відповідальності в Україні і країнах Європи, не засвітився. Перевірили всю інформацію щодо осіб, які зникли безвісти, — теж нічого! Відкатали «пальчики» — нова загадка! У квартирі мами Гашинського відбитків покійника не знайшли, тож по всьому виходило: покійник був звичайним пішаком. Використали і викинули! Але хто і як?! Опитали усіх, кого тільки могли: жителів будинку, де мешкала загибла, працівників прилеглих до вулиці магазинів, кав’ярень і офісів… Нічого!

— Може, зосередитися на пошуку зниклих з дому старої речей? — обережно порадила пані Жадкіна. — Будуть речі, знайдемо і людей.

Полковник лише пхикнув із прикрістю.

— Та ти що? Серйозно? А мені й на думку не спало! Що б я без тебе робив, жінко?!

Юлія Володимирівна пропустила повз вуха скепсис полковника: паніка минула! Налаштувалася боротися за власне життя до останнього. Перш за все того ж тринадцятого березня надвечір зібрала у «Беллі» персонал.

— Тимчасово виконувати обов’язки директора салону призначаю Євгенію Лисицю! — приголомшила дівчат. Та до Лисиці: — Женю, як тебе по батькові?

— Вікторівна. — Віднедавна масажистка чекала від життя набагато більше, ніж раніше, але щоб велика риба таким косяком пішла прямо у сітку…

— З цього дня салоном керуватиме Євгенія Вікторівна Лисиця!

— Юліє Володимирівно! А ви? — не втрималася Оля Корнійчук.

— А я — нікуди не подінуся! Буду з’являтися несподівано! Як грім посеред ясного дня! Перевірятиму вашу роботу і те, як Євгенія Вікторівна справляється, — відповіла пані Жадкіна, пригрозила великими штрафами у разі будь-яких косяків у роботі салону, сіла за кермо свого «мерседеса» і здиміла.

Розібралася з «Беллою», переключилася на ломбарди, комісійні магазини і навіть секонди. Скачала з Інтернету мапу міста із вказаними адресами усіх таких закладів, бо збиралася особисто об’їхати всі, та спершу завітала до Головного управління національної поліції у місті Києві, де й орав ниву правопорядку полковник Жадкін. Мусила на власні очі побачити фотографії зниклих із квартири депутатської матері речей, аби знати, що по ломбардах шукати.

Фелікс Аскольдович саме продивлявся відео, яке підлеглі зібрали з найближчих до будинку загиблої камер відеоспостереження. Поклав перед дружиною теку з фотографіями і описом зниклих з дому матері Гашинського речей: мовляв, вивчай, а мене не відволікай.

— А це тут нащо? — взяла до рук фотографію немолодої жінки: притискала до себе дебелого кота, на шиї якого красувався жовтий шкіряний ошийник з металевими шипами і кільцями.

— Кіт теж зник, — відповів полковник. — Шукаємо!

Знову зосередився на вивченні відео. Він запропонував підлеглим логічний алгоритм пошуків: скласти перелік автівок, які у день вбивства п’ятого березня були зафіксовані камерами стеження на вулиці, де жила мати депутата. Потім прослідкувати шлях кожної, а також з’ясувати особи людей, які були в салоні. Роботу ускладнив той факт, що у тихому печерському провулку камер відеоспостереження взагалі не було. Лиш за рогом біля кав’ярні, куди п’ятого березня Галя Чорнобай бігала по каву, камера не просто висіла, а й працювала: за нею можна було відслідкувати автівки, які повертали на тиху печерську вуличку чи виїжджали з неї.

Полковник укотре відслідковував рух автівок на відео, зупиняв його, по кожній з автівок уважно вивчав інформацію, яку вже встигли зібрати підлеглі. Найбільше Фелікса Жадкіна зацікавив сміттєвоз, який того дня довго стирчав на тихій печерській вулиці, і пан полковник навіть уявляв, як він повільно рухається від одного будинку до другого, зупиняється, аби випорожнити сміттєві баки, знову повільно рухається далі, знову зупиняється. «У такому режимі можна багато чого роздивитися навколо! — подумав. — Принаймні, якщо б я планував пограбувати стару, я би провів розвідку під виглядом водія сміттєвоза, і потім, після пограбування, сміттєвоз би згодився. Кому спаде на думку, що вбивця і грабіжник з кейсом може зникнути з місця події на сміттєвозі?..»

Версія здалася життєздатною, тож чотирнадцятого березня водія сміттєвоза і його помічника висмикнули з роботи і привезли до полковника на допит. Фелікс Жадкін шкірою відчував: розмова зі сміттярами принесе неабиякий результат!

— Дочекайся мене, — наказав дружині, посунув до кімнати допитів, де на нього вже чекали двійко немолодих дядьків з комунальної служби міста і слідчий Зубенко.

Відсунув слідчого, який вже почав допит, ухопив дядьків за барки.

— Ви стару вбили, покидьки? — з місця в кар’єр, аби не дали дядькам отямитися. — Ви! По очах бачу! Хочете, розповім, як ви це зробили? Зупинили сміттєвоз біля її будинку: один залишився біля сміттєвих баків, і не просто так! На стрьомі стояв! Слідкував, аби ніхто не заважав другому зайти до квартири жінки, вбити її і пограбувати! Де гроші?! Де все, що вкрали?! Кому віддали? Хто всю цю схему замутив, мать вашу?! Коліться, суки, бо я вас оцими ось руками замордую!

Дядьки перелякалися не на жарт! Божилися: розкажуть, як провели день шостого березня по хвилинах! Вже почали розказувати! Їм приховувати нема чого, і вони раді допомогти новій поліції!

— Засуньте день шостого березня собі у дупу, йолопи! — розлютився полковник. — Мене цікавить п’яте березня! Ви ж п’ятого березня забирали сміття з вулиці, на якій сталося вбивство?

— Шостого!

— Як «шостого»? — полковника охопила така лють, аж сорочка на пузі лопнула.

Вибіг з кімнати для допитів, ускочив до кабінету підлеглих, вхопив за шкірку капітана Лопату, який і відповідав за збір відео з камер стеження.

— Як «шостого»?! — волав йому в очі. — Ти взагалі, мать твою, профнепридатний чи просто, сука, підставити мене хочеш?! Чому ти, мать твою, приніс мені відео за шосте березня, коли мені потрібне відео за п’яте?! На Схід захотів, падло?! Так я тобі організую відрядження місяців на шість!