Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

а в людей із його штабу шати були ненабагато скромніші. Довкола принца розвалилася на стільцях низка найбагатших, найгарніших, найелегантніших і найнікчемніших молодиків усього Союзу. Якби мірилом людини був її капелюх, вони б і справді були видатними людьми.

Вест ізнову повернувся до мапи, відчуваючи неприємну сухість у горлі. Він знав, що має сказати, — треба було тільки сказати це якомога чіткіше й сісти. Байдуже, що за ним сидять чи не найвищі чини в армії. Вже не кажучи про спадкоємця престолу. Вест знав, що ці люди його зневажають. Ненавидять за високе становище та низьке походження. За те, що він заслужив своє місце.

— Це Енґлія, — повторив Вест, як він сподівався, спокійно й поважно. — Річка Кумнур, — тут він провів кінцем указки по звивистій блакитній лінії річки, — ділить цю провінцію на дві частини. Південна частина значно менша, але в ній зосереджена переважна більшість населення та майже всі значущі міста, серед яких і столиця, Остенгорм. Дороги тут помірно добрі, а місцевість відносно відкрита. Наскільки ми знаємо, за річку північани ще не заходили.

Вест почув, як позаду нього хтось голосно позіхнув, так, що було чітко чутно навіть із протилежного кінця столу. Відчувши раптовий напад люті, він швидко розвернувся. Принаймні сам принц Ладісла начебто слухав уважно. Завинив один офіцер його штабу, молодий лорд Смунд, який мав бездоганний родовід і величезний статок, але, маючи трохи більше двадцяти років, відзначався здібностями добре розвиненого десятирічного хлопчика. Він розслаблено сидів на стільці та вдивлявся в порожнечу з провокаційно роззявленим ротом.

Вестові стало терпцю хіба на те, щоб не підскочити до нього й не побити указкою.

— Вам зі мною нудно? — процідив він.

Смунд, очевидно, навіть здивувався, щодо нього прискіпалися. Він глянув праворуч, а тоді ліворуч, неначе Вест міг звертатися до когось із його сусідів.

— Що, мені? Ні, ні, майоре Вест, аж ніяк. Нудно? Ні! Річка Кумнур ділить провінцію надвоє і так далі. Захопливі відомості! Захопливі! Щиро прошу вибачення, справді. Просто пізно ліг спати вчора, розумієте?

Вест у цьому не сумнівався. Пізно ліг спати, а до того пив і вихвалявся разом із рештою принцових посіпак, і все заради того, щоб він, Вест, міг украсти в усіх час сьогодні вранці. Може, люди Кроя й були педантами, а люди Полдера — нахабами, але вони принаймні були вояками. Люди з принцового штабу, як розумів Вест, узагалі не мали жодних навичок — звісно, крім уміння його дратувати. У цьому всі вони були майстрами. Знову повернувшись до мапи, він мало не скреготів зубами від злості.

— Інша справа — північна частина провінції, — загарчав він. — Негостинний обшир, укритий густими лісами, бездоріжними болотами та посіченими пагорбами й малозаселений. Там є шахти, лісозаготівлі, села, а також декілька каторжних колоній під керівництвом Інквізиції, але вони сильно розпорошені. Є всього дві дороги, хоч трохи придатні для великих скупчень людей чи припасів, особливо зважаючи на те, що скоро настане зима.

Він провів указкою по двох пунктирних лініях, що проходили крізь ліси з півночі на південь.

— Західна дорога розташована неподалік від гір і зв’язує між собою шахтарські поселення. Східна йде більш-менш уздовж узбережжя. Сходяться вони там, де стоїть фортеця Дунбрек на Вайтфлоу, північному кордоні Енґлії. Судячи з того, що ми знаємо, ця фортеця вже в руках ворога.

Вест відвернувся від мапи й сів, намагаючись дихати повільно й розмірено, задушити в собі гнів і позбутися головного болю, що вже починав пульсувати в нього за очима.

— Дякую, майоре Вест, — сказав Бурр, підвівшись на ноги, щоби звернутися до присутніх. Кімната зашурхотіла й заворушилася, нарешті почавши прокидатися. Лорд-маршал трохи походив перед мапою, збираючись із думками. Тоді потицяв у неї власною указкою, виділяючи точку далеко на північ від річки Кумнур.

— Село Чорний Колодязь. Нічим не примітне поселення миль за десять від прибережної дороги. Звичайна купка хатинок, нині повністю знелюдніла. Воно навіть на мапі не позначене. Місце, не гідне чиєїсь уваги. За винятком того, звичайно, що саме там північани нещодавно вирізали наші війська...

— Кляті енґлійські дурні, — пробурчав хтось.

— Їм треба було зачекати на нас, — сказав Полдер із самовдоволеним усміхом.

— Справді, треба було, — різко промовив Бурр. — Але вони були впевнені в собі, і чому б мало бути інакше? Кілька тисяч людей, добре споряджених, із кавалерією. Серед них було багато професійних вояків. Може, й не таких, як у Королівських полках, але все-таки підготовлених і рішучих. Здавалося б, більш ніж достойні противники для цих дикунів.

— Утім, вони добре билися, — втрутився принц Ладісла, — хіба ні, маршале Бурр?

Бурр гнівно подивився на інший кінець столу.

— Добре б’ється той, хто перемагає, ваша високосте. Їх вирізали. Врятувалися лише ті, хто мав добрих коней і кому дуже поталанило. На додачу до прикрої марної втрати особового складу це ще й втрата спорядження та запасів. І в чималих кількостях, які тепер дісталися нашому ворогові. А найсерйознішим наслідком поразки, можливо, є паніка серед населення. Дороги, від яких залежатиме наша армія, забиті біженцями, упевненими, що Бетод може будь-якої миті напасти на їхні ферми, їхні села, їхні оселі. Звісно, це справжня катастрофа. Можливо, найстрашніша для Союзу за останній час. Але з катастроф можна діставати уроки.

Лорд-маршал твердо поклав великі долоні на стіл і нахилився вперед.

— Цей Бетод обережний, розумний і безжальний. Він добре забезпечений кіньми, піхотою та лучниками й досить добре організований, щоб використовувати їх разом. У нього є відмінні розвідники, а його сили вкрай мобільні, ймовірно, мобільніші за наші, особливо на складній місцевості, такій, як та, яку ми побачимо в північній частині провінції. Він поставив пастку на енґлійців, і вони в неї втрапили. Ми не повинні це повторити.

Генерал Крой пирхнув, безрадісно засміявшись.

— То нам слід боятися цих варварів, лорд-маршале? Ви б радили саме це?

— Як там писав Столікус, генерале Крой? «Ніколи не бійся ворога, але завжди поважай його». Гадаю, якби я дав якусь пораду, вона була б саме такою, — Бурр насупився, дивлячись на інший кінець столу. — Але я не даю порад. Я віддаю накази.

Діставши зауваження, Крой невдоволено сіпнувся, але принаймні стулив пельку. Поки що. Вест знав, що він довго не мовчатиме. Він ніколи не мовчав довго.

— Ми мусимо бути обережними, — продовжив Бурр, тепер уже звертаючись до всієї кімнати, — але