Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

в нас ще є фора. У нас є дванадцять Королівських полків, щонайменше стільки ж рекрутів від шляхти й трохи енґлійців, які врятувалися від різанини при Чорному Колодязі. Судячи з одержаних нами донесень, ми перевершуємо ворога чисельністю щонайменше вп’ятеро. Переважаємо його спорядженням, у тактиці, в організації. Північани, схоже, знають про це. Попри свої успіхи, вони лишаються на північному березі річки Кумнур, задовольняючись добуванням харчів і нечастими набігами. Їм, схоже, не надто хочеться перетинати річку й ризикувати у відкритому бою з нами.

— Їх, цих брудних боягузів, важко за це засудити, — гигикнув Полдер під схвальне бурмотіння власного штабу. — Тепер вони, може, узагалі шкодують, що перетнули кордон!

— Може, й так, — стиха погодився Бурр. — Хай там як, вони не йдуть до нас, тож ми мусимо перетнути річку й вистежити їх. Отже, основна частина нашої армії розділиться надвоє; лівим крилом командуватиме генерал Крой, а правим — генерал Полдер.

Двоє генералів украй ворожо перезирнулися через стіл.

— Ми рушимо східною дорогою зі своїх таборів тут, в Остенгормі, й розосередимося за річкою Кумнур, сподіваючись виявити армію Бетода та примусити його до вирішального бою.

— Я, звісно, глибоко вас шаную, — втрутився генерал Крой тоном, який натякав на протилежне, — та чи не краще було б послати одну половину армії на західну дорогу?

— На заході мало що є, крім заліза, єдиного ресурсу, яким північани вже добре забезпечені. На прибережній дорозі здобич багатша, а ще вона ближча до їхніх шляхів постачання та відступу. До того ж я не хочу, щоб наші сили були надто розосереджені. Ми ще оцінюємо потугу Бетода. Якщо ми зможемо примусити його до бою, то я хочу за можливості швидко зосередити наші сили й розбити його.

— Але ж лорд-маршале! — вигукнув Крой так, ніби звернувся до свого батька чи матері, що, на жаль, і досі керує власними справами попри маразм. — Західну дорогу не слід лишати безборонною, чи не так?

— Я саме до цього підходив, — пробурчав Бурр і знову повернувся до мапи. — Третій підрозділ під командуванням кронпринца Ладісли окопається за Кумнуром і стане на сторожі на західній дорозі. Його роботою буде подбати про те, щоб північани не обійшли нас і не вийшли в наш тил. Вони триматимуться там, на південь від річки, тим часом як основний наш контингент розділиться навпіл і прожене ворога.

— Звичайно, мій лорд-маршале.

Крой відкинувся на стільці, оглушливо зітхнувши, неначе він не очікував нічого кращого, та все одно мусив спробувати заради всіх, тим часом як офіцери його штабу зацокали язиками, засуджуючи цей план.

— Що ж, як на мене, план чудовий, — тепло заявив Полдер і всміхнувся через стіл Кроєві. — Я обома руками за, лорд-маршале. Можете розпоряджатися мною як завгодно. Мої люди будуть готові виступити щонайбільше за десять днів.

Офіцери його штабу закивали й загули, виражаючи згоду.

— Краще за п’ять, — сказав Бурр.

Пухке обличчя Полдера роздратовано засіпалось, але він швидко опанував себе.

— Хай буде п’ять, лорд-маршале.

Але тепер уже настала Кроєва черга гнути кирпу.

Тим часом кронпринц Ладісла, примружившись, розглядав мапу; його добре напудрене обличчя мало-помалу набувало спантеличеного виразу.

— Лорд-маршале Бурр, — поволі заговорив він, — мій підрозділ має пройти західною дорогою до річки, правильно?

— Саме так, ваша високосте.

— Але за річку ми заходити не маємо?

— Саме так, ваша високосте.

— Отже, наша роль має бути, — тут він примружено глянув на Бурра з ображеним обличчям, — суто оборонною?

— Саме так. Суто оборонною.

Ладісла насупився.

— Схоже, це завдання скромне.

Йолопи з його штабу завовтузилися на стільцях і забурчали, висловлюючи своє невдоволення завданням, що аж так не відповідало їхнім талантам.

— Скромне завдання? Перепрошую, ваша високосте, але це не так! Енґлія — край широкий і складний. Північани можуть оминути нас, а в такому разі всі наші надії будуть покладені на вас. Вашим завданням буде не дати ворогові перетнути річку та поставити під загрозу наші шляхи забезпечення або й гірше — піти на сам Остенгорм.

Бурр нахилився вперед, уп’явся у принца поглядом і владно помахав кулаком.

— Ви будете нашою скелею, ваша високосте, нашим стовпом, нашим фундаментом! Ви будете петлею, на якій висітимуть наші ворота, ворота, що зачиняться перед носом у цих загарбників, і виженете їх із Енґлії!

Вест був вражений. Принцове завдання і справді було скромне, але лорд-маршал міг би виставити благородною працею навіть чищення нужників.

— Чудово! — вигукнув Ладісла, і пір’їна на його капелюсі загойдалася вперед-назад. — Петлею, звісно! Шикарно!

— Тоді, панове, якщо запитань більше немає, у нас іще чимало роботи, — Бурр оглянув півколо понурих облич. Ніхто не заговорив. — Ви вільні.

Штаби Кроя й Полдера обмінялися крижаними поглядами, кваплячись до виходу з кімнати, щоби встигнути туди першими. Самі видатні генерали штовхались у дверях, більш ніж досить широких для них обох; жодному з них не хотілось зігнорувати іншого чи піти за ним. Випхавшись у коридор, вони розвернулися й наїжачилися.

— Генерале Крой, — пирхнув Полдер, зверхньо трусонувши головою.

— Генерале Полдер, — процідив Крой, розправивши свій бездоганний однострій.

А тоді вони розбрелись у протилежні боки.

Коли вийшли останні офіцери зі штабу принца Ладісли, голосно сперечаючись про те, в кого найдорожчий обладунок. Вест і собі підвівся, щоб піти. У нього була сотня завдань, за які треба було взятись, а чекання нічого б йому не дало. Та не встиг він дістатися дверей, як заговорив лорд-маршал Бурр.

— То ось вона, наша армія, так, Весте? Присягаюся: часом я почуваюся батьком із виводком задерикуватих синів і без дружини, здатної допомогти. Полдер, Крой і Ладісла. — Він хитнув головою. — Мої троє командирів! Вони всі, здається, гадають, що мета всієї цієї справи — їхнє персональне звеличення. В усьому Союзі не знайдеться людей із вищою самооцінкою. Просто диво, що ми можемо вмістити їх в одній кімнаті. — Він раптом відригнув. — Кляте нетравлення!

Вест замислився, намагаючись знайти щось позитивне.

— Ну, хоч генерал Полдер видається слухняним, сер.

Бурр пирхнув.

— Так, видається, але я йому довіряю ще менше, ніж Кроєві, якщо таке можливо. Крой принаймні передбачуваний. Можна не сумніватися, що він дратуватиме мене й перечитиме на кожному кроці. На Полдера просто неможливо покластися. Він усміхається, лестить і слухається в найменших дрібницях, аж поки не помічає