Читати книгу - "Дорослі зненацька"

ліву думку? — поглянув на нього Вовчик. — Тимохо! Я тебе не впізнаю. Реально, любов розріджує мізки.

— Може, ти й маєш рацію, — сягнув рукою у задню кишеню джинсів Тимофій. — Чорт! Я ж телефон загнав, — згадав він, коротко пояснивши другу ситуацію.

— Як ти тепер без мобіли? Це повний відстій! Ні подзвонити, ні в неті пошаритись, — співчутливо промовив Вовчик.

— Та це все фігня. У мене бабки вдома є. Ще після нашої «вилазки» лишились. Пам’ятаєш? — подивився Тимофій на товариша. Той кивнув.

Минулого року вони удвох потроху тусили з динамівськими «ультрасами», і одного разу пацан на прізвисько Жмур, якого ніхто не знав на ім’я, кинув клич у соціальних мережах про роботу, яка накльовувалась на вихідних після матчу. І потрібно буле лише (за його словами) трохи пошуміти в певному районі. Тимофій підв’язався тоді «бригадиром», набрав собі у «бригаду» з десяток знайомих пацанів. Все, що потрібно було, виконали, навіть з перебором. Хлопчина на прізвисько Шкет розійшовся та підпалив круту «ауді», яка стояла припаркованою на узбіччі біля одного із замовлених магазинів, за це отримав від Тимохи міцного запотиличника, та штраф у розмірі 50 % від домовленої суми. Кілька зароблених тоді доларових папірців до цього часу лежали прихованими у коробці з компакт-диском, на «чорний день». Зараз про ті туси згадувати було не дуже приємно, ідіотство повне, але бабки були в тему.

— Бери, з мого кидай, поки не передумав, — простягнув свій мобільник Вовчик. — Та не парся, бери! — сунув трубку в руку Тимофієві.

Тимофій задумався, взяв телефон, забігав пальцями по сенсорному екрану. За кілька хвилин пост був на сторінці, а за мить хтось навіть почав «лайкати» його і поширювати. «Наш хлопчик закохався!» — прочитав він коментар Наталки Королькової зі «смайликом» з сердечками під ним, скривився, вже не будучи впевненим у правильності своїх дій, закрив сайт, повернув телефон власникові.

— Чуєш, Тимохо. Мені тут треба скочити в одне місце. Тема цікава намалювалась, — встав з лавки Вовчик. — Складеш компанію?

— Знову якісь «колеса» комусь будеш впарювати? — єхидно поцікавився Тимофій, нагадавши Вовчику неприємний випадок.

Петриляк кілька місяців тому повівся на оголошення в інтернеті про розширення дилерської мережі для розповсюдження якихось супер-пупер вітамінних препаратів, від яких (як обіцяли) розумові здібності того, хто їх споживав, мали просто зашкалювати. Кілька тижнів Вовчик тягав у школу якісь баночки, пропонував у туалеті пігулки поштучно, аж поки його не «спалив» фізкультурник Іван Васильович і не поволік до директора з підозрою у розповсюдженні наркотиків. У баночках виявився звичайний глюконат кальцію, але вкладених «у справу» серйозних для нього грошей Вовчикові ніхто не повернув.

— Ги! Дуже смішно, — невдоволено скривився Вовчик. — Цього разу просто мама попросила у тітки якогось пакунка забрати.

— Ні, брате. Щось ніякого бажання немає, — заперечливо похитав головою. — Я, певно, додому, — відповів Тимофій.

— Тоді бувай, — простягнув руку Петриляк.

Тимофій, прощаючись, у відповідь ляснув долонею об п’ятірню товариша, теж встав з лавки та рушив в інший бік.

3

Сам не розуміючи для чого, Тимофій спустився у метро, проїхав кілька зупинок і вийшов на станції, де минулого разу вискочила з вагона Лисичка. Ескалатор підняв його до виходу. На вулиці Тимоха огледівся навколо, нерішуче почимчикував тротуаром у напрямку схожих одна на одну дев’ятиповерхівок, але метрів за сто зупинився. Не факт, що вона взагалі тут живе. Може, просто приїздила до когось. А якщо навіть і в цьому районі, то зовсім не обов’язково на цій вулиці.

Тимофій розгублено роззирався навколо. Кудись бігли люди, поспішали дорогою машини, порушували правила таксисти і сигналили маршрутки. Життя текло звичним руслом. Хлопець засунув руку у задню кишеню, намацуючи телефон, знову згадав, що зараз він без зв’язку. Тоді рішуче рушив до входу в метро, вирішивши повернутись додому, взяти там гроші і нарешті знову стати щасливим власником мобільного телефону.

Дівчину, схожу на Лисичку, він помітив одразу. Вона вийшла з невеличкої крамнички, яка торгувала, судячи з вивіски, добривами та засобами для захисту рослин. Тимофій струснув головою, спробувавши відігнати марево, але воно вперто не зникало. Дівчина дійсно існувала, а не була витвором його фантазій! З невеликим яскравим пакетиком у руці вона безтурботно йшла тротуаром, минаючи перехожих. У її вушках можна було помітити навушники, іноді Лисичка пританцьовувала у такт музиці, що її чула тільки вона.

Тимофій, не вірячи своїй удачі, поспішив слідом, тримаючись на деякій відстані, аби не бути викритим завчасно. Він вирішив прослідкувати за незнайомкою і довідатися, де вона живе, а далі вже справа техніки. Щось обов’язково придумається.

Дівчина ніби відчула його погляд, кілька разів озирнулась, але не зупинялася і продовжувала свій шлях. Пірнувши під невисоку арку, Лисичка сховалась у дворі, і коли Тимофій пройшов за нею, то дівчини вже не було, вона ніби розчинилась у повітрі. Тимоха здивовано озирнувся. Ні на дитячому майданчику, що відкрився його погляду, ні на лавці біля найближчого під’їзду — взагалі ніде! Як вона встигла кудись подітись? Минуло буквально півхвилини! Тимофій розчаровано оглянув великий двір ще раз, підійшов до давно не фарбованої дерев’яної пісочниці, сів на її основу.

— Чуєш, ти, чудило! — несподівано почув голос з-за спини. — Ти чого тут майно ламаєш? — спитав хтось.

Тимоха оглянувся на голос. За кілька метрів від нього стояли двоє незнайомих хлопців, приблизно його віку. Один був досить високим, з міцними руками, які підкреслював короткий рукав футболки з написом «Ми живемо на своїй, Богом даній землі», інший теж не хирляк, але трохи нижчий, зі стрижкою типу «їжачок» і смішною рідкуватою борідкою.

— Я ще раз повторюю! Якого біса на нашу пісочницю всівся? Тут малі зазвичай граються, а не дорослі дядьки вештаються, — примружено глянув на Тимофія вищий.

— Пацани! Я тут людину шукаю, — спробував пояснити Тимоха.

Він навіть зрадів несподіваній зустрічі, маючи надію розпитати про об’єкт своєї уваги. Руде волосся дівчини було гарною прикметою, не помітити яку майже неможливо.

— Блін, Гуню! Мені здається, чи цей кент трохи глухуватий? — повернувся Високий до Бороди. — Треба пояснити йому правила поведінки, — він почав наближатися до Тимофія.

Тимоха зрозумів, що процес переговорів зайшов у глухий кут. Вони з Вовчиком теж так іноді виховували зайд, тож передбачити, що станеться після подібних розмов, було неважко.

— Пацани! Та я… — заметушився Тимофій. — Я вам бабки віддам! — нарешті знайшов вирішення проблеми, стягнув одним рухом рюкзак з плечей, розстебнув блискавку замка та сягнув досередини рукою, ніби в пошуках грошей.

— Ти, самоваре, не тільки гроші віддаси! І мобілу викладеш! — погрозливо ступив кілька кроків вперед Високий.

— Та звичайно, звичайно! — ніби перелякано повідомив Тимофій.

Він несподівано виставив перед собою праву руку, зробив легкий рух. Щось неголосно зашипіло, і в сторону Високого