Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

160
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 94
Перейти на сторінку:
суші, щоб не наштовхнутись на страшний риф П’єр-де-Лік посередині протоки між Джерсеєм і Серком. Гакуаль, стоячи біля руля, час від часу голосно називав один за одним Грев-де-Лік, Гро-Не, Племон — і вів корвет між цими пасмами рифів майже наосліп, але впевнено, почуваючи себе так, наче він у себе вдома і добре знає всі закутки океану.

На носі корвета огнів не запалювали, щоб не виказати себе в цих пильнованих водах. Всі раділи туманові. Дійшли до Гранд-Етап. Імла була така густа, що високий силует Пінакля ледве виднівся. На дзвіниці Сент-Кен пробило десяту, і кожен удар було чути дуже виразно, — а це було певною ознакою того, що вітер буде попутний. Все й далі йшло гаразд. Море стало трохи неспокійним через сусідство Корб’єра.

Трохи згодом граф дю-Буабертло та шевальє де-Ла В’євіль провели одягненого по-селянськи чоловіка до його каюти, що була власною каютою капітана. Відхиляючи двері, старий сказав тихо:

— Ви ж знаєте, панове, що треба додержувати таємниці. Ані слова до моменту вибуху. Тільки ви тут знаєте моє ім’я.

— Ми понесемо його з собою в могилу, — відповів Буабертло.

— А я, — сказав старий, — не відкрию його і в свій смертний час.

І двері каюти зачинились.

III. АРИСТОКРАТИ І ПРОСТОЛЮДИНИ ПЕРЕМІШАЛИСЯ

Капітан і його помічник знову піднялися на палубу і стали ходити поруч, про щось розмовляючи. Вони говорили, зрозуміло, про свого пасажира, і ось який був зміст цієї розмови.

Буабертло буркнув півголосом на вухо Ла В’євілеві:

— Скоро побачимо, який з нього вождь.

Ла В’євіль відповів:

— А поки що він принц.

— Майже.

— У Франції дворянин, а в Бретані — принц.

— Як Ла Тремуйлі та Рогани.

— Він їм родич.

Буабертло продовжував:

— У Франції і при виїздах короля він маркіз, як я граф, а ви шевальє.

— Де вони, ті виїзди! — вигукнув Ла В’євіль. — Ми їздимо тепер тачками.

Запала мовчанка.

Буабертло знову почав:

— Коли нема французького принца, згоди́́ться й бретонський.

— Коли нема дрозда… Ні, коли нема орла, згодиться й ворон.

— Мені більше до вподоби шуліка, — сказав Буабертло.

А Ла В’євіль підтримав:

— Авжеж! І дзьоб, і пазури.

— Побачимо.

— Так, — озвався Ла В’євіль, — час уже мати вождя. Я згоден з думкою Тентеньяка: «Вождя й пороху!» Слухайте, капітане, я знаю майже всіх вождів, — як придатних до цієї ролі, так і не придатних. І вчорашніх, і сьогоднішніх, і завтрашніх. Жоден з них не має справді воєнного хисту, який нам потрібен. Цій клятій Вандеї потрібен такий генерал, що водночас був би й прокурором. Тут треба напосідати на ворога, змагатись з ним за кожен млин, кущ, рів, камінь, дошкуляти йому на кожному кроці, користуватися з усього, всього пильнувати, бити нещадно, наганяти страху, не виявляючи ні втоми, ні жалю. Тепер у цій мужицькій армії є герої, та нема вождів. Д’Ельбе — нуль, Лескюр — хворий, Боншан — надто м’який; він добрий, отже дурний; Ла Рошжаклен — чудовий, як молодший офіцер; Сільз — офіцер для відкритої кампанії і не годиться для маневрової війни; Катліно — простодушний биндюжник; Стоффле — хитрий лісник; Берар — нездара, Буленвільє — кумедний, Шаретт — страшний. Я вже не кажу про перукаря Гастона. Та чорт забери! Заради ж чого ми нападаємо на революцію і яка різниця між республіканцями й нами, коли в нас перукарі командують дворянами?

— Ота чортова революція заразила і нас.

— Короста охопила всю Францію.

— Короста третього стану, — додав Буабертло. — Тільки Англія може нас від неї вилікувати.

— І вона нас, безперечно, вилікує, капітане.

— А поки що огидно.

— Звичайно, коли всюди мужва. Монархія, яка має головнокомандуючим Стоффле, колишнього лісника пана де-Молевріє, може не заздрити республіці, де міністром Паш[13], син швейцара герцога де-Кастрі. Хто стоїть один проти одного у Вандейській війні? З одного боку — пивовар Сантерр, з другого — цирульник Гастон.

— А от я, любий мій Ла В’євіль, до певної міри поважаю цього Гастона. Він зовсім непогано поводився, коли командував при Гемене. Любенько розстріляв три сотні синіх, змусивши їх самих викопати собі могилу.

— Непогано. Але й я упорався б із цим не гірше за нього.

— Певна річ! Та й я теж.

— Великі воєнні діяння, — сказав Ла В’євіль, — вимагають благородства від тих, хто їх чинить. Це є справа рицарів, а не перукарів.

— Є, проте, в цьому третьому стані, — відказав Буабертло, — люди, гідні поваги. Візьміть, наприклад, хоч годинникаря Жолі. Він був сержантом у Фландрському полку, а тепер став ватажком вандейців, командує загоном на узбережжі. У нього син — республіканець; отож батько служить у білих, а син — у синіх. Сутичка. Бій. І от батько бере сина в полон і стріляє в нього.

— Це добре, — сказав Ла В’євіль.

— Роялістський Брут, — додав Буабертло.

— І все ж нестерпно бути під командою різних Кокро, Жан-Жанів, якихось Муленів, Фокарів, Бужю, Шуплів!

— Любий мій шевальє, у другому таборі так само є чого бути незадоволеним. Нам набридли буржуа, а їм набридли дворяни. Думаєте, санкюлотам[14] подобається, що ними командують граф де-Канкло, віконт де-Міранда, віконт де-Богарне, граф де-Валанс, маркіз де-Кюстін і герцог де-Бірон!

— От каша!

— І ще герцог де-Шартр!

— Син Філіппа Егаліте[15]. До речі, коли ж цей Егаліте стане королем?

— Ніколи.

— А все ж він пробирається до трону. Йому в пригоді стають власні злочини.

— І заважають його пороки, — сказав Буабертло.

Помовчали знову деякий час, і Буабертло продовжував:

— Проте він мав бажання помиритись. Приїздив побачитися з королем. Я саме був у Версалі, коли його витурили.

— Турнули з сходів?

— Авжеж.

— Добре зробили.

— Ми прозвали його Bourbon le Bourbeux — Брудним Бурбоном.

— Дуже влучно, — лисий, у прищах, царевбивця. Тьху!

А Ла В’євіль додав:

— Я був з ним в бою при Уессані.

— На кораблі «Святий дух»?

— Так.

— Якби він тоді послухався сигналу адмірала д’Орвіль держатися за вітром, англійці не змогли б пройти.

— Безперечно.

— А правда, що він з переляку сховався в трюм?

— Ні. Але ці чутки варто підтримувати.

І Ла В’євіль голосно зареготав.

Буабертло продовжував:

— Дурнів є досить. Та от хоча б Буленвільє, про якого ви говорили. Я його добре знав. Спочатку селяни були озброєні списами. Хіба ж йому не спало на думку зробити їх справжніми пікінерами? Він хотів їх навчити битися списами за всіма правилами військового мистецтва. Він хотів перетворити цих дикунів на стройових солдатів. Взяв собі в голову, що йому вдасться навчити їх строїтися в каре тощо. Тлумачив їм терміни старої військової мови.

1 ... 4 5 6 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’яносто третій рік», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дев’яносто третій рік"