Читати книгу - "Останній дон"

її красу до найдальших закутків землі. Помахом руки вона послала вітання.

Сканнет перескочив через огорожу. Зиґзаґами метнувся крізь автотранспортні бар'єри, зауважив брунатні сорочки охоронців, що кинулися йому навперейми. Знайома ситуація. Вони вибрали хибний кут. Боз проминув їх так само легко, як давніше обходив напівзахисників на футбольному полі. Добіг саме слушної миті. Ось вона, Атена, говорить у мікрофони і повернула голову, підставляючи себе під камери найвигіднішим боком. Біля неї стояли троє чоловіків. Сканнет пересвідчився, що потрапив у об'єктив камери, і хлюпнув рідиною з пляшки в обличчя Атени Аквітан, вигукнувши:

— Суко, ось тобі кислота! — потім подивився просто в об'єктиви, обличчя поважне, гідне.— Вона заслужила, — сказав він. Його накрила хвиля людей в брунатних сорочках з кийками напоготові. Він упав колінами на брук.

Останньої миті Атена Аквітан побачила його обличчя, почула його крик і сахнулася так, що рідина хлюпнула їй на щоку і на вухо.

Мільярд телеглядачів бачив усе: миле обличчя Атени, сріблястий поблиск рідини на її щоці, і те, як вона здригнулась, із жахом упізнавши напасника: маска справжнього страху на секунду спотворила її гордовиту вроду.

Мільярд людей в усьому світі спостерігав, як поліція тягла Сканнета. Він сам був схожий на кінозірку, коли в переможному вітанні підняв руки в наручниках, але хіба тільки для того, щоб одразу скорчитись, коли розлючений офіцер поліції, знайшовши в його поясі пістолет, коротким ударом щосили врізав йому по нирках.

Атена Аквітан, іще знетямлена від шоку, інстинктивно змахнула рідину зі щоки. Не пекло. Краплі на руці почали розтікатись. Довкруг неї метушились люди, намагаючись захистити її, забрати її геть.

Вона вивільнилась від них і спокійно пояснила:

— Це звичайна вода,— а щоб переконатися самій, лизнула собі руку. Потім силувано всміхнулась і додала:— Це схоже на мого чоловіка.

Атена, демонструючи велике самовладання, яке перетворило її на легенду, швидко зайшла в павільйон, де вручали академічні відзнаки. Коли їй дістався Оскар як найкращій актрисі, присутні підвелися з місць і аплодували, здавалося, цілу вічність.

У прохолодних апартаментах на покрівлі готелю-казино «Ксанаду» в Лас-Вегасі помирав вісімдесятип'ятирічний власник готелю. Але цього весняного дня йому здавалося, ніби він чує, як унизу, на 16 поверхів нижче поклацують кульки із слонової кістки по червоних і чорних секторах колеса рулетки, як невпинно, мов хвилі прибою, замовляють собі удачу гравці в кості, як хурчать тисячі гральних автоматів, поглинаючи срібні монети.

Альфред Ґроневельт був такий щасливий, наскільки можна бути щасливим на смертному одрі. Майже дев'ять десятків років від прожив як вуличний шахрай, звідник-дилетант, аферист, поплічник убивць, закулісний політик і, насамкінець, як суворий, але добросердий володар готелю-казино «Ксанаду». Остерігаючись зрад, він нікого не любив від щирого серця, але до багатьох ставився лагідно. Не шкодував ні за чим. Саме тепер він збирався зазнати невеличких земних утіх, які ще залишалися йому в житті. Таких, як-от пообідній обхід казино.

Кроччіфіксіо Де Лена, а по-простому Кросс, його права рука протягом останніх п'яти років, зайшов у спальню і спитав:

— Готові, Альфреде?

Ґроневельт усміхнувся й кивнув головою.

Кросс підняв його й посадив у інвалідне крісло, медсестра загорнула старого у вовняні ковдри, служник уже стояв напоготові, щоб штовхати крісло. Сестра дала Кроссові коробку з пігулками й відчинила двері апартаментів, їй належало залишитись. Ґроневельт не терпів її присутності на цих пообідніх розважальних моціонах.

Коляска легко покотилася штучним зеленим моріжком саду на покрівлі й заїхала до спеціального ліфту-експресу, яким усі троє опустились на шістнадцять поверхів нижче в казино.

Ґроневельт сидів у кріслі випростано, позиркуючи наліво й направо. Його тішило бачити чоловіків і жінок, котрі вступали з ним у двобій, в якому перевага завжди була на його боці. Коляска неспішно прокотилася через зали для гри в очко, в рулетку, через закутень для бакара і крізь джунглі столів для гри в кості. Гравці ледь звертали увагу на старого в кріслі, на його пильний погляд, на непевний усміх на висхлому, мов череп, обличчі. У Вегасі гравці в інвалідних кріслах не були дивиною. Вони сподівались, що за всі їхні життєві недогоди доля завинила їм дещицю гравецького щастя.

Зрештою крісло вкотилося в кав'ярню-їдальню. Служник завів його в зарезервовану кабіну, а сам сів за столик неподалік, чекаючи, поки дадуть сигнал їхати.

Ґроневельтові через скляну стіну було видно величезний плавальний басейн, вода палала гарячою синявою під сонцем Невади, молоді жінки з малими дітьми стирчали над поверхнею, як кольорові іграшки. У грудях ворухнулася хвилька задоволення, що все це було його творінням.

— Альфреде, поїжте щось,— запропонував Кросс Де Лена.

Ґроневельт відповів усмішкою. Йому подобалось дивитись на Кросса, чия врода була приємна і жінкам, і чоловікам, до того ж він належав до тих небагатьох людей, кому Ґроневельт у своєму житті майже довіряв.

— Я люблю цей бізнес,— сказав Ґроневельт,— Кроссе, ти успадкуєш мою частку готелю, і я знаю, що тобі доведеться зважати на наших партнерів у Нью-Йорку. Але ніколи не полишай «Ксанаду».

Кросс лагідно поплескав старого по руці, під шкірою — самі хрящі.

— Не полишу,— запевнив він.

Ґроневельт відчував, як сонце крізь скляну стіну гріє йому кров.

— Кроссе,— вів він далі,— тобі я передав усю свою науку. Нам удалися деякі важкі справи, справді важкі. Ніколи не озирайся. Ти знаєш: часом зиск з'являється по-різному. Роби якомога більше добрих учинків. Вони також приносять зиск. Та мова не про те, щоб закохуватись чи потурати своїй ненависті. Якраз від цього зиск дуже поганий.

Вони випили кави. Ґроневельт з'їв тільки лускате струдельне тістечко. Кросс запивав каву помаранчовим соком.

— Ще одне,— знову озвався Ґроневельт,— не давай вілли нікому, хто програє менше мільйона доларів. Про це ніколи не забувай. Про вілли ходять легенди. Вони дуже цінні.

Кросс знову поплескав старечу Ґроневельтову руку й накрив її своєю. Почуття його були не вдавані. В певному розумінні він любив Ґроневельта дужче за рідного батька.

— Не турбуйтеся,— заспокоїв він Ґроневельта,— вілли для мене священні. Ще щось?

Ґроневельтові очі втратили ясність, колишній їхній вогонь пригасили катаракти.

— Будь обережний,— сказав він,— Завжди будь дуже обережний.

— Гаразд,— пообіцяв Кросс. А потім, щоб відвернути увагу старого від думок про смерть, що стояла на порозі, додав:— А коли ви розповісте мені про велику війну з Сантадіо? Ви тоді ж працювали з ними. Всі про неї мовчать.

Ґроневельт зітхнув по-старечому, якось пошепки, майже без емоцій.

— Знаю, що спливає мій час,— сказав він,— та я ще не можу