Читати книгу - "Мондеґрін"

з другого куплета, тихий синій м’ятний прохолодний дощик, що ллє просто зі стелі, поступово змиває сліди минулого жаху. Хробачок позіхає, засинає, зникає.

***

Звичайно, з усіх примар дитинства єдиною незабутньою залишалася тільки КБ. Через неї, до речі, Габа не дуже добре давав раду з жінками, як на початку статевого життя, так і протягом усього його продовження. Здавалося йому, що в кожній жінці сидить така сама казкова істота та тільки й чекає, щоб Габа замислився на хвилинку і втратив пильність. І що характерно, Габа цю ж таки пильність неминуче втрачав, як останній Ланцелот, тобто Lancelot of the Lake. Він впадав у любов до прекрасних та підступних Гвіневр не в найслушніші моменти свого життя. І без суттєвих втрат вигрібатися з цих історій йому не вдавалося. Кожна з них мала ознаки побутової загадковості, некорисної тупості, прекрасної неухильності та реальної незворотності наслідків. Ідіотичність, яскравість та потойбічність — ось три метелики, на яких завжди базувалася його любов до жінок. Тверда основа, чудовий ґрунт. Як і ота КБ, що століттями котиться Європою, вперто полюючи за привидом комунізму.

Але не можна сказати, що КБ дуже лякала Габу в пубертатному періоді. Нічого особливого в цей проміжок часу не відбувалося. Період як період. Гортаєш сторінки енциклопедій і антологій, вивчаєш особливості єгипетської, давньогрецької, месопотамської художньої культури. Ти пам’ятаєш, хлопче, всіх тих жінок? Усіх тих прекрасних ню, продукт творчості сумнозвісного sapiens sapiens? Їх доволі в мистецьких атласах, різноманітних антологіях, усіляких підручниках з історії образотворчих мистецтв. Індія як тобі заходила, друже, в тринадцять років? Бароко? Ренесанс? Образ жінки в мистецтві Пітера Пауля Рубенса — це окрема епоха. Певною мірою в Рубенсі втілилася сама сутність пубертату. Гори голого жиру та м’яса, для проформи прикритого міфологічними сюжетами, — це і є пубертат у чистому вигляді, не затьмарений релігійною рефлексією.

Жінка як проблема перетворення — цей кут зору супроводжував Габінського постійно. У шкільні роки повсякденне і повсякчасне напруження цього дискурсу заважало жити та дихати. Жінки означали радість неймовірного, тугу нездоланного і щастя неможливого. Він мав би мати їх усіх, усіх жінок світу, спочатку всіх разом, а потім кожну окремо. Жінок минулого, теперішнього й майбутнього. У любові та в шлюбі. У довготривалих стосунках і поза межами їх. В електричках і метро, в парках Берліна і Відня, Києва і Вроцлава. У затишних хостелах і гламурних готелях, у львівських трамваях і шведських баржах, українських Карпатах та італійських Альпах. У струмені горя та в джакузі нестерпної радості. Мав би мати. Та не мав, не мав-таки, на жаль чи на щастя. Але не в тому, звичайно, сенсі й не з тих причин, про які ви зараз собі подумали.

Якщо вже бажаєте знати, в ліжку, коли врешті-решт так-сяк до цього дійшло, Габа виявився просто несамовитим. Як лящ, якого піймали за його блискуче лібідо. Як заєць, хоробрий, непереборний та у своєму любовному натхненні неосяжний. Він і тепер може займатися любов’ю сім років поспіль із кожною жінкою, яка приходить до нього уві сні та в яві. І тільки на восьмий рік зрання він трішечки сором’язливо всміхнеться і попросить горнятко кави та шматочок сиру.

— Слухай, — скаже він, — дитинко, ну ж бо, зроби мені кави.

Ти, грайлива крихітко, молода і вже котре століття незаймана, мляво усміхнешся йому, розкинеш руки, почнеш вовтузитися, гратися, сміятися, лоскотати його. (Все йде в одно місце: взялось із персти й усе вернесь у порох. Еккл.) Потім нібито ненавмисно торкнешся внутрішньої сторони його стегон давно зотлілим язиком (все йде в одно місце, пам’ятай це сім тисяч років). Проведеш, починаючи від колін, до самої калитки. І там затримаєшся на кільканадцять секунд. Ну, типу ненавмисно, буцімто ти слухняна дівчинка, хороша та пристойна. Тільки от на шляху до кави вирішила перевірити, який він на смак, твій непереборний заєць, твій боєць та смаколик, твій шахтарський ліхтарик жіночого щастя.

Ясно, що в таких умовах який може бути пармезан (майте на увазі, Пармезан — це кіт), чеддер чи, не дай Боже, моцарела? Габа потьмянішає, зітхне, покладе свої довгі руки тобі на голову, але не витримає солодкого страждання більше хвилини, підійме і кине тебе на ліжко під себе. І на тому все. Перерва закінчиться. І знову сім років, день буквально у день твій аленделон гадки не буде мати ні про одеколон, ні про вивчення української мови. Бо він у ліжку майже не спілкується. Про спроби літературних перекладів зі споріднених мов годі й говорити. Просто нема коли, сонечко моє, зрозумій, просто нема коли.

Але ще через сім років, май на увазі, він уже до кави з брі й тарталеткою може попросити сигаретку. Ну, тут уже сама думай, як і що. Хлопець він не вибагливий, хай вже затягнеться кілька разів синім полум’ям долі, хай погляне вниз на київські сутінки, згадає про те, що, крім гарячого потойбічного лона, у всесвіті існують ще зірки, імператив який-не-який, хай вже й не досить категоричний, та Дніпро благословенний, хоч і брудний, як твої помисли, курво.

Жезло Габиної любові, його патериця, булава, його бунчук та пірнач, той чудесний інструмент, який Бог дав людині чоловічої статі, щоб вона шукала собі щастя та проблем, працював у Габи, як швейцарський годинник, хоча іноді радше як ножик. Проблеми з жінками були в нього зовсім інші, але про них далі.

Так от, повертаючись до КБ. Вона надзвичайно, завжди і передусім цікавила Габу Габінського як особистість. Уже в роки університетського навчання Габа ніяк не міг збагнути, звідкіля український народ узяв цей образ. Чому голова? Чому кобиляча? Чому і як сталося, що вона, самотня та зажурена, котиться Європою. І до яких часів вона докотиться? І що потім стане робити? Тільки задумайся — і перед тобою, юначе, встане тяжких питань безодня невимовна. Тоскно і млосно зайдеться серце. Ти зрозумієш, що дарма гаяв час свого дурного і зайвого у цьому всесвіті життя.

красиве і корисне

Все мені можна, та не все корисне.

Все мені можна, та я не дам нічому заволодіти надо мною.

Перше послання апостола Павла до Корінтян

Габу ніхто не знав, ніхто не чекав, але ж ніхто і не виганяв із Києва, що, власне, він сприйняв як