Читати книгу - "Все те незриме світло"

коробки, простенькі літаки-біплани, іграшкові човни з кермом.

Щокілька днів він дивує директрису питанням, на яке в неї немає відповіді: «Чому на людей нападає гикавка, фрау Елено?»

Або: «Якщо Місяць такий великий, фрау Елено, то чому він на вигляд такий маленький?»

Або: «Фрау Елено, а бджола знає, що помре, якщо когось ужалить?»

Фрау Елена, монахиня-протестантка з Ельзасу, дітей любить більше за дисципліну. Вона співає французьких фольклорних пісень пискливим фальцетом, має слабкість до хересу й увесь час засинає на ходу. Деколи увечері вона дозволяє дітям не лягати спати допізна й розповідає їм історії французькою про своє дівоцтво в затишній місцині біля гір, про два метри снігу на дахах будинків, про вуличних глашатаїв і річечки, що парують на холоді, й притрушені інеєм виноградники — світ із різдвяної казки.

«А глухі чують своє серцебиття, фрау Елено?»

«А чому клей не пристає до пляшки зсередини, фрау Елено?»

Вона сміється. Скуйовджує Вернерове волосся, шепоче: «Тобі скажуть, що ти замалий, Вернере, що ти нізвідки, що тобі не варто мати великих мрій. Але я в тебе вірю. Я думаю, що тобі вдасться зробити щось велике». А тоді вона відсилає його до ліжечка, яке він сам собі вибрав, воно притиснуте до стіни під слуховим вікном на горищі.

Іноді вони з Ютою малюють. Сестра залізає на його ліжко, й разом вони лежать на животах і передають одне одному єдиного олівця. Юта, хоч і молодша на два роки, малює краще. Вона найбільше любить малювати Париж, місто, що бачила на одним-одній фотографії на заднику обкладинки котрогось із любовних романів у фрау Елени: мансардні дахи, імлисті житлові будинки, залізні ґратки далекої башти. Вона малює кручені білі хмарочоси, вигадливі мости, натовп біля річки.

Часом, після занять, Вернер возить свою молодшу сестру через вугільнодобувний комплекс у возику, який він зібрав із викинутих кимось запчастин. Вони з грюкотом проходять довгими, вкритими гравієм вулицями, повз хатинки біля шахт і палахкотючі бочки з відходами, повз безробітних шахтарів, що увесь день сидять на перекинутих ящиках, нерухомі, мов статуї. Одне колесо увесь час відпадає, і Вернер терпляче присідає біля нього, наново закручуючи гайки. Куди не глянь, навколо них працівники з другої зміни човгають на склади, доки з першої човгають додому, згорблені, голодні, із синіми носами й чорними обличчями, що під касками скидаються на черепи. «Добридень», — пищить Вернер, але шахтарі зазвичай тягнуться повз них, нічого не відповідаючи, певно, навіть не бачачи їх, прикипівши поглядом до порожньої породи. Економічний крах Німеччини світиться за їхніми спинами, мов суворі обриси фабрик.

Вернер і Юта просівають блискучі купи чорного пилу; вони вилізають на гори вкритої іржею техніки. Зривають ягоди ожини й голови кульбаб у полі. Іноді їм вдається знайти картопляні лушпайки або зелені хвостики моркви в контейнерах для відходів, в інші пообіддя — папір для малювання або старі тюбики з-під зубної пасти, з яких іще можна витиснути залишки, що висохнуть і стануть крейдою. Іноді Вернер довозить Юту аж до входу в шахту номер дев’ять, найбільшу з усіх шахт, повну шуму, шахту, що світиться, як грілка газової печі; п’ятиярусна вугільна підойма вигинається над нею, хитаються троси, гупають молоти, кричать чоловіки, ціла мапа складчастої й зморшкуватої індустрії простягається вдалину зусібіч. Діти дивляться, як вугільні вагонетки викочуються з-під землі й зі складів висипають шахтарі зі своїми судками для обіду в напрямку входу в ліфт, мов комахи на світляну пастку.

— Отам унизу, — шепоче Вернер сестрі, — отам загинув наш батько.

А коли опускається ніч, Вернер мовчки везе малу Юту через вузькі вулички Цольферайна — двоє дітей із волоссям кольору снігу в долині сажі, що везуть свої жалюгідні скарби в будинок на Вікторіяштрассе, три, де фрау Елена вдивляється вглиб вугільної печі, співаючи втомленим голосом французьку колискову, доки один малюк смикає зав’язки її фартуха, а інший реве в неї на руках.

Шафа для ключів

Уроджена катаракта. Двостороння. Невиліковна.

— Бачиш це? — питають лікарі. — А це бачиш?

Марі-Лор більше нічого не бачитиме все життя. Приміщення, що колись були їй знайомі, — чотирикімнатна квартира, у якій вона живе з батьком, маленький майданчик, обсаджений деревами, у кінці їхньої вулиці, — перетворилися на лабіринти, повні небезпек. Шафи завжди десь не там, де мають бути. Ванна кімната стала проваллям. Склянка води то надто близько, то надто далеко; її пальці завеликі, завжди завеликі.

Що таке сліпота? Там, де мала б бути стіна, її руки нічого не знаходять. Там, де нічого не мало б бути, ніжка столу вдаряє її по нозі. На вулицях гримотять автомобілі; у небі перешіптується листя; кров шелестить у вухах. На сходових майданчиках, на кухні, навіть поряд із її ліжком у дорослих голосах чути відчай.

— Бідолашне дитя.

— Бідолашний мосьє Леблан.

— Яке важке в нього життя! Батько загинув на війні, дружина померла при пологах. А тепер оце.

— Наче на них якесь прокляття.

— Гляньте на неї! Гляньте на нього!

— Відправив би її в притулок для інвалідів.

Ці місяці — місяці синців і печалі; кімнати хитаються, мов вітрильники, напіввідчинені двері б’ють Марі-Лор по обличчю. Її єдиний прихисток — у ліжку, натягнути ковдру до підборіддя, доки батько курить ще одну цигарку на стільці поряд із нею, обстругуючи якусь зі своїх крихітних моделей, маленький молоточок робить «стук-стук-стук», а квадратик шмерґелевого паперу створює ритмічний, заспокійливий скрегіт.

* * *

Відчай не триває довго. Марі-Лор ще дуже маленька, а її батько дуже терплячий. «Не буває, — запевняє він її, — такого явища, як прокляття. Бувають щасливі й нещасливі випадки. Щодня удача хилиться в той чи той бік. Але проклять не буває».

Шість ранків на тиждень він будить її удосвіта й одягає, доки вона тримає руки піднятими вгору. Панчохи, сукня, светр. Якщо є час, він заохочує її самостійно зав’язувати шнурівки на черевиках. Потім вони разом п’ють каву на кухні: гарячу, міцну, таку солодку, як їй хочеться.

О шостій сорок вона забирає свій білий ціпочок із кутка, береться пальцем за батьків ремінь ззаду і йде за ним до музею — чотири поверхи і шість кварталів.

Рівно о сьомій він відмикає вхід номер два. Усередині знайомі запахи: стрічок друкарської машинки, навоскованої підлоги, кам’яного пилу. Їхні кроки через Велику залу супроводжує знайоме відлуння. Він вітається з нічним охоронцем, а тоді з доглядачем музею, завжди ті самі слова з однаковими відповідями:

— Bonjour.

— Вonjour.[6]

Два повороти ліворуч, один праворуч. Дзвенять батькові ключі. Замок відмикається, відчиняються навстіж дверцята.

Усередині шафи, у шести засклених ящиках, на кілочках висять тисячі залізних ключів: заготовини й відмикачки, ключі з кільцем на кінці та пласкою ручкою,