Читати книгу - "Вибрані твори. Том I"

вносить до кiмнати пiдставку, на якiй стоїть скляна клiтка з пташиними опудалами, та чорнильницю i ставить те i друге на стiл.

Доброго ранку, мiстере Даджен. Вiдчинiть, будь ласка, дверi: гостi прийшли.

Крiстi. Доброго ранку. (Вiдчиняє вхiднi дверi).

Тим часом надворi зовсiм розвиднiлось i стало теплiше. Андерсон, що заходить першим, залишив удома свiй плащ. Разом з ним прийшов стряпчий Хоукiнз, рухлива людина середнього вiку у брунатних гетрах, щоб їздити верхи, та у жовтих штанах; вiн схожий водночас i на сквайра, i на стряпчого. Вiн та Андерсон по праву входять першими як представники вчених професiй. Далi сунуть родичi: на чолi йде старший дядько — Вiльям Даджен, незграбний здоровань з носом, як огiрок. За столом вiн, напевно, не поводиться, як аскет. Його одяг та його боязка жiнка не схожi на одежу та дружину заможної людини.

Молодший дядько Тайтес Даджен — маленький, сухорлявий чоловiчок, що нагадує фокстер’єра поруч зi своєю огрядною жiнкою, яка явно пишається своїм багатством; видно, що обоє вони не знають такої матерiальної скрути, як Вiльямова родина.

Хоукiнз одразу швидко йде до столу i сiдає на найближчий до канапи стiлець, бо саме там Крiстi поставив чорнильницю. Свiй капелюх вiн ставить поруч себе на пiдлозi i дiстає духiвницю. Дядько Вiльям наближається до камiна i, ставши спиною до вогню, грiє поли свого сюртука, залишивши мiсiс Вiльям самотньо стовбичити бiля дверей. Дядько Тайтес, який у сiм’ї має репутацiю жiночого кавалера, визволяє її з цього нiякового становища i, вiльною рукою взявши пiд руку, проводить до канапи, де вони й сiдають утрьох: двi його дами та сам вiн посерединi. Андерсон, повiсивши на вiшалку свiй капелюх, вичiкує на хвилину, коли можна буде перемовитися словом з Джудiт.

Джудiт. Вона зараз прийде. Попроси їх зачекати. (Стукає у дверi до спальнi. Дiставши вiдповiдь, вiдчиняє дверi i входить туди).

Андерсон (сiдаючи до столу напроти Хоукiнза). Наша бiдна, приголомшена горем сестра зараз вийде до нас. Чи всi вже зiбралися?

Крiстi (бiля вхiдних дверей, якi вiн щойно замкнув). Усi, крiм Дiка.

Непорушнiсть, з якою Крiстi згадує вiдщепенця родини, вражає моральнi почуття всiх її представникiв. Дядько Вiльям кiлька разiв повiльно хитає головою. Мiсiс Тайтес судорожно хапає носом повiтря. Її чоловiк бере слово.

Дядько Тайтес. Сподiваюсь, вiн зробить нам ласку i не прийде. Сподiваюсь.

Усi Даджени пошепки погоджуються з ним, крiм Крiстi, що йде до вiкна i зупиняється там, когось виглядаючи. Хоукiнз посмiхається з таким таємничим виглядом, нiби йому вiдомо щось таке, що зразу примусило б їх заспiвати iншої, якби вони про це дiзналися. Андерсон нервується: вiдчувати приємнiсть урочистих родинних зборiв, а надто з нагоди смерти, — не в його натурi. У дверях спальнi з’являється Джудiт.

Джудiт (м’яко, але виразно). Друзi, мiсiс Даджен.

Вона бере стiльця, що стояв бiля камiна, i ставить його для мiсiс Даджен, яка виходить iз спальнi вся в чорному, тримаючи бiля очей чисту хусточку. Всi, крiм Ессi, пiдводяться. Мiсiс Тайтесi мiсiс Вiльям, витягнувши з кишенi такi ж самi чистi хусточки, плачуть. Момент дуже зворушливий.

Дядько Вiльям. Сестро, може, вам полегшає, якщо ми помолимося?

Дядько Тайтес. Або проспiваємо гiмн?

Андерсон (досить поквапливо). Я вже вiдвiдав нашу сестру сьогоднi вранцi, друзi. У серцях своїх благаймо благословення вiд Господа.

Всi (крiм Ессi). Амiнь. (Сiдають, крiм Джудiт, що лишається позаду стiльця мiсiс Даджен).

Джудiт (до Ессi). Ессi, ти сказала «амiнь»?

Ессi (перелякано). Нi.

Джудiт. То скажи, як це личить хорошiй дiвчинцi.

Ессi. Амiнь.

Дядько Вiльям (пiдбадьорливо). Ну от, так, гаразд. Ми знаємо, хто ти, але ми всi будемо до тебе добрi, якщо ти будеш хорошою дiвчинкою й заслужиш цього. Перед престолом Божим усi ми рiвнi.

Така республiканська думка не до смаку жiнкам: вони певнi, що престол Божий — це саме i є те мiсце, де їхня вищiсть, що часто-густо є спiрною на цьому свiтi, дiстане i визнання, i нагороду.

Крiстi (бiля вiкна). Ось i Дiк.

Андерсон i Хоукiнз обертаються. В очах у Ессi крiзь сум прозирає цiкавiсть. Крiстi з усмiхом втупив очi у вхiднi дверi, чекаючи. Решта — обуренi: Доброчесностi загрожує небезпека вiд Пороку, що зухвало наближається. Закоренiлий грiшник з’являється на порозi, осяяний ранковим промiнням, що прикрашає його не по заслугах. Вiн безперечно найкрасивiший з усiх членiв своєї родини, тiльки вираз його обличчя глузливий i задирикуватий, в манерах — презирство та гордовитiсть, убрання — мальовничо недбале. Але лоб та лiнiя рота виявляють надзвичайно тверду вдачу, а очi — то очi фанатика.

Рiчард (з порога, скидаючи капелюх). Ледi i джентльмени — ваш слуга, ваш покiрний слуга! (Вкладаючи в цi слова явну образу, вiн шпурляє капелюх Крiстi, який пiдстрибує вiд несподiванки, мов футболiст, що проґавив м’яч, а сам виходить на середину кiмнати, обертається на всi боки i уважно оглядає присутнiх). Який у всiх у вас щасливий вигляд! Якi ви радi мене бачити! (Повертається до мiсiс Даджен, i верхня губа його зловiсно пiднiмається, оголюючи зуби, коли вiн зустрiчає її погляд, повний ненависти). Що, матiнко, ви, як i завжди, робите все, як годиться? Правильно, правильно?

Джудiт пiдкреслено вiдступає далi вiд нього, у протилежний бiк кухнi, iнстинктивно пiдiбравши спiдницю, наче боїться зарази. Дядько Тайтес поквапливо кидається i подає їй стiльця, виявляючи цим, що схвалює її вчинок.

Е, та тут i дядько Вiльям! Я не бачив вас вiдтодi, як ви кинули пити. (Бiдолашний дядько Вiльям, знiяковiвши, намагається заперечити, але Рiчард, по-приятельському плеснувши його по плечi, додає). Адже ви справдi кинули? (Жартома штовхає його). Звiсно, кинули, i гаразд, бо надто вже ви наполягали. (Вiдвертається вiд дядька Вiльяма, прямує до канапи). А де ж наш чесний баришник, дядько Тайтес? Ану, покажiться, дядьку Тайтес. (Наближається до нього саме тодi, коли той подає стiльця Джудiт). Як завжди, упадає коло жiнок!

Дядько Тайтес (обурено). Посоромтеся, сер!

Рiчард (перебиваючи його i тиснучи йому руку, хоч той i протестує). Я соромлюсь, соромлюсь; але разом з тим i пишаюсь своїм дядьком, пишаюся всiма своїми родичами! (Ще раз оглядає всiх). Хiба можна дивитися на них i не вiдчувати гордости i задоволення? (Дядько Тайтес, як побитий, знову сiдає на канапу, Рiчард повертається до столу). А, мiстере Андерсон, ви все зайнятi добрими справами, все пасете свою отару? Не давайте їм збиватися з путi, панотче, не давайте їм збиватися з путi. Ага! (Стрибком сiдає на стiл i береться за карафку). Цокнемося з вами, пасторе, за добрi старi часи!

Андерсон. Ви, здається, знаєте, мiстере Даджен,