Читати книгу - "Смерть у кредит"

не належать нікому, особливо кохання, це лише квітка життя в саду молодости.

І Смерть м'яко накриває принца… Він не опирається. Став невагомий… А потім прекрасний сон огорнув його душу… Сон, який він часто бачив у дитинстві, коли лежав у хутряній колисці, у кімнаті для Спадкоємців, біля своєї моравської годувальниці, у замку короля Рене…»

У Ґюстена руки звисали між колін…

— Хіба це не чудово? — запитав я в нього.

Він був обережний. Не хотів знову ставати молодим. Він захищався. Треба, щоб я йому ще раз усе пояснив… Усі «чому?» та всі «як?»… То не легка справа… Все це таке тендітне, як метелик. Від якогось дріб'язку все розсипається, забруднює вас. Який із цього хосен? Я не наполягав.

* * *

Аби далі виплітати мою Леґенду, я міг би звернутись до витончених людей… які знаються на почуттях… на тисячах варіантів кохання…

Та мені краще виплутуватися самотужки.

Часто витонченими стають люди, які не здатні одержати задоволення. Їм доводиться вдаватись до самокатування. Таке ніколи не минається даремне. І все ж я хочу описати вам замок Кроґольда:

«Велетенське чудовисько в лісових нетрях, що зачаїлося, гнітюче громаддя, висічене в скелі… Височить над трясовиною… колони, помережані фризами й виступами… донжони… Здалеку, від самого моря… верхів'я дерев гойдаються і б'ються об замкові мури…

Вартовий, який витріщає очі від страху, що його можуть повісити… Ще вище… Зовсім високо… На вершині Моранду, на Вежі Королівської Скарбниці, під поривами вітру тріпоче прапор… На ньому королівський герб. Перерубана змія, що стікає кров'ю! Горе зрадникам! Ґвендор смертю спокутує вину!»

Ґюстен більше не міг витримати. Він спав… Навіть похропував. Я сам зачиняю його контору! Кажу йому: «Ходімо! Прогуляйся вздовж Сени!.. Тобі стане ліпше…» Він воліє не рухатися. Я наполягаю, і врешті він погоджується. Пропоную йому зайти до невеличкої кав'ярні по той бік Собачого острова… Там, незважаючи на каву, він також засинає. То й добре, близько четвертої по обіді саме час поспати в бістро… В цинковій вазі стримлять три штучні квітки. Усі клопоти залишились на набережній. Навіть старий п'яниця за шинквасом змирився з тим, що господарка його вже не слухає. Я даю Ґюстенові спокій. Перший же буксир його, безперечно, розбудить. Кіт залишив свою фіфочку й прийшов погострити кігті.

Коли Ґюстен дрихне, він вивертає руки долонями догори, і можна легко визначити його майбутнє. У його граблях відчувається певне лінивство і мужність. У Ґюстена найсильніше виражена лінія життя. У мене сильними є скорше лінії талану й долі… З тривалістю життя у мене темний ліс… Питаюся, коли ж це станеться? Біля основи великого пальця у мене борозна… Можливо, маленька артерія розірветься в мозку? На згині Роландової звивини?.. У складці третьої долі?.. Ми з Метіпуа часто роздивлялися це місце в трупарні… Це трохи шокує… Невеликий отвір, ніби слід від уколу шпилькою, серед сірих борозен… Через нього вийшла душа, фенол і вся решта. А може це буде, на жаль, неофунґозне утворення в прямій кишці… Я дав би багато за маленьку артерію… Що вам більше до вподоби? Метіпуа був справжнім експертом. З ним ми провели багато вихідних, роздивляючись борозни… визначаючи причину смерти… Це старого надихало… Йому хотілося трохи помріяти. Коли проб'є його година, він волів би, щоб це була раптова фібриляція обох сердечних шлуночків… Він дуже переймався останніми почестями!..

«Найвишуканіша смерть, добре запам'ятайте, Фердінане, це та, яка вражає нас у найчутливіші тканини…» Цей Мерпуа говорив вишукано, дотепно, добірною мовою, як у часи Шарко[2]. Йому дуже стали в пригоді дослідження Роландової звивини, третьої долі та сірої речовини… Врешті він помер від серця за не надто приємних обставин… від нападу грудної жаби, криз тривав двадцять хвилин. Він добре тримався сто двадцять секунд, спираючись на свої класичні спогади, наміри, приклад Цезаря… але вісімнадцять хвилин він верещав як тхір… Що йому виривають діафрагму… Що йому в аорту встромляють десять тисяч лез… Він намагався нам їх виблювати… Тут було не до жартів. Він плазував залою. Роздирав собі груди… Гарчав у килим… Незважаючи на морфій. Це відлунювало по всіх поверхах і аж на вулиці… Він сконав під піаніно. Коли маленькі артерії міокарда рвуться одна за одною, виходить незвичайна арфа… На жаль, від грудної жаби не можна оклигати. А то на всіх би вистачило мудрости й набутих знань.

Треба було припиняти роздуми, наближався час венеричних. Вони приходили в Пурнев по той бік Ґаренни. Туди ми збиралися удвох. Як я й передбачав, заревів буксир. Час було вирушати. Зазвичай венеричні хворі дуже спритні. Чекаючи уколів, хворі на гонорею і сифіліс нав'язували знайомства. Спершу сором'язливо, а потім із задоволенням. Як тільки зимою ставало темно, вони зразу збиралися біля скотобійні в кінці вулиці. Цей тип хворих завжди поспішає, вони бояться, що з розвагами в колі родини все може закінчитись. Мамуся Вітрув зауважила це, коли приходила до мене… Підхопивши свій перший трипер, ті молодики стають меланхолійними, це їх дуже засмучує. Вона чекала на них біля виходу… Грала на їхніх почуттях… на хвилюючому співчутті… «У тебе сильно пече, хлопчику?.. Я знаю, що це… Я таких доглядала… У мене є дивовижний лікувальний чай… Ходімо, я тобі заварю…» Ще дві-три чашки кави, й молодик віддавав їй свій сік. Якось увечері біля муру зчинився ґвалт: один араб, збуджений як віслюк, шпилив малого кондитера, якраз біля поліцейської будки. Сам лягавий, що звик до таких сцен, усе чув: шепіт, скарги й нарешті вереск… Малий звивався у конвульсіях, його тримали четверо… Він таки вирвався й кинувся до будки, аби його захистили від огидних типів. Господар будки зачинив двері. «Він дав закінчити! Це точно!» — була переконана Вітрув, коментуючи подію. — «Я бачила поліцая через жалюзі! Вони там обоє зловили кайф. Що великий, що малий — один дідько!..»

Вона не вірила в почуття. Її міркування були заземлені, але близькі до істини.

До Пурнев нам треба було добиратись автобусом. «У тебе ще п'ять хвилин!» — повідомив мені Ґюстен. Він зовсім не квапився. Ми сіли на лавку біля перил мосту.

Саме на цій набережній у будинку № 18 мої добрі батьки тягли свою лямку зимою дев'яносто другого року, це було так давно.

Тоді ще існувала крамниця «Моди, квіти й пера». У вітрині було всього три капелюшки, ото й усі моделі, мені про це часто розповідали. Тогоріч замерзла Сена. А я народився у травні. Я — це весна. Хай воно й неминуче, але як тяжко