Читати книгу - "Рілла з Інглсайду"

звірить тобі свої таємниці, коли ти станеш доросліша.

— Торік, коли Волтер був хворий на тиф і лежав у лікарні, я ледь не збожеволіла від страху, — повагом зітхнула Рілла. — Мені не казали, як тяжко він хворий, аж доки все було вже позаду. Тато не схотів лякати мене — і добре, що я нічого не відала, бо просто не подужала би цього. Щоночі я плакала, аж доки засинала. Та іноді, — скрушно мовила Рілла, наслідуючи тон своєї любої панни Олівер, — я думаю, що Волтер більше любить Понеділка, ніж мене.

Понеділок був інглсайдським песиком, який дістав своє ймення за те, що приблудився до дому в понеділок, одного з тих днів, коли Волтер саме читав «Робінзона Крузо». Фактично він належав Джемові, проте дуже любив і Волтера. Ось і тепер він лежав поряд з ним, утуливши носа в його лікоть, захоплено ляскаючи хвостиком по траві, щоразу, як Волтер неуважливо гладив його. Понеділок не був ані колі, ні сетером, ні хортом, ні ньюфаундлендом — лише, як казав Джем, «звичайним собакою»… надто звичайним, на думку деяких безсердечних людей. Так, зовні Понеділок був плохеньким цуциком. На його рудуватім хутрі там і тут рясніли чорні плями; одна припадала на око. Вуха він мав подерті, бо ж ніколи не здобував звитяги у двобоях. А втім, Понеділок знав, що не всі собаки можуть бути гарними, породистими чи природженими переможцями, проте кожен собака здатен любити. У його негарному тільці билося найвірніше, найніжніше, найвідданіше з усіх собачих сердець. Кожен, хто зазирав у його карі очі, прикипав до Понеділка сильніше, ніж то дозволяли приписи будь-якої з релігій. Усі в Інглсайді любили його — навіть Сьюзен, хай як часто прихильність її потерпала від песикової звички нишком спати на ліжку в кімнаті для гостей.

Того дня Рілла не журилася, попри затаєний смуток.

— Дивовижний червень цього року, правда? — замріяно проказала вона, споглядаючи безтурботні сріблясті хмарки ген понад Долиною Райдуг. — Усі ми так гарно проводимо час, і погода чудова. О, це бездоганне літо!

— Дарма ти тішишся, — зітхнула панна Олівер. — Мені це чомусь видається зловісним. Досконалість — дарунок богів… немов попередня розплата за те, що надійде потім. Я часто бачила таке й тепер тривожуся, коли хтось запевняє, що гарно проводить час. Хоча цього року червень і справді розкішний.

— Щоправда, геть нецікавий, — озвалася Рілла. — Хіба стара пані Мід зомліла була під час служби Божої — ото єдина сенсація за ввесь попередній рік. Ох, ну чому тут ніколи не відбувається нічогісінько драматичного?

— Не жадай цього так палко, — застерегла панна Олівер. — Усі драматичні події так чи інакше гіркі. Як весело ви, малята, проведете тут канікули! А я геть знудьгуюся в Лобриджі!

— Таж ви часто приїздитимете в гості, чи не так? Думаю, літо нам випаде надзвичайно веселе, хоч я, звісно, знову лишуся на периферії подій. Жахливо, що всі вважають мене маленькою, коли я вже доросла.

— Ти ще встигнеш подорослішати, Рілло. Не зрікайся юності — вона й без того швидко минає. Невдовзі ти скуштуєш дорослого життя.

— Скуштую? Та я поглинатиму його! — розсміялася Рілла. — Я хочу мати все… усе, чого лише може бажати дівчина. За місяць мені виповниться п’ятнадцять — тоді ніхто не казатиме, буцім я ще дитина. Я чула, що літа від п’ятнадцяти до дев’ятнадцяти — найщасливіші в дівочім житті. О, це будуть надзвичайні роки… я сповню їх до останку радістю та веселощами.

— Марно гадати, що ти робитимеш у майбутньому — імовірно, нічого так і не вдасться втілити в дійсність.

— Та все ж як весело міркувати про це! — заперечила Рілла.

— Ти лиш про веселощі й міркуєш, пустухо, — докірливо мовила панна Олівер, думаючи собі, що не бачила ще підборіддя гарнішого, аніж у Рілли. — Ну, та певне, для чого ще бути п’ятнадцятилітньою? Але чи маєш ти намір продовжувати навчання?

— Ні. Ані цього року, ані жодного іншого. Не хочу. Я ніколи не любила всіх цих — логій та — ізмів, що їх обожнюють Нен і Ді. П’ятеро з нас уже навчаються. Цього достатньо. У кожній сім’ї повинен бути нездара. Я згодна… згодна лишитися гарненькою, веселою нездарою, довкруж якої юрмляться хлопці. Не можу я бути вченою — не маю жодних здібностей, і ви не уявляєте, панно Олівер, як це зручно. Ніхто не сподівається від мене звершень, тож і не змушує ні до чого. Однак пильною господинею та куховаркою я теж не буду. Ненавиджу шити й прибирати; а коли Сьюзен не спромоглася навчити мене пекти тістечка, це вже нікому не вдасться. Тато каже, що я «не працюю, ані не пряду». Мабуть, я — польова лілея[5], — підсумувала Рілла сміючись.

— Ти ще замолода, щоб геть занедбати освіту.

— О, наступного року мама здолає зі мною курс літератури, що викладають у коледжі. Недарма ж вона — бакалавр гуманітарних наук. На щастя, я люблю читати. Не дивіться на мене так несхвально й журливо, дорога вчителько. Я не можу бути ані серйозною, ані розважливою: усе в житті видається мені рожевим і райдужним. За місяць мені виповниться п’ятнадцять… а наступного року шістнадцять… а потім сімнадцять. Що може бути чарівніше?

— Постукай по дереву, — напівсерйозно-напівжартома відказала Гертруда Олівер. — Постукай по дереву, Рілло-моя-Рілло.

Розділ З

Вечірні веселощі

Рілла, котра досі мала звичку мружитися вві сні, аж здавалося, що й сонна вона сміється, розплющила очі, потягнулася й усміхнулася панні Олівер, яка напередодні приїхала з Лобриджа й собі згодилася відвідати танці на маяку Чотирьох Вітрів.

— Новий день стукає у вікно! Цікаво, що він принесе нам?

Панна Олівер здригнулася. Вона ніколи не вітала ранків із таким захватом, як Рілла. Її величенький досвід підказував, що новий день може принести не тільки радість, а й горе.

— Найкраще в кожнім свіжім дні — це невідомість, — вела далі Рілла. — Я люблю прокидатися золотаво-ясного ранку, як нині, і міркувати про всі приємності, що подарує мені цей день. Зранку я завжди лежу ще кілька хвилин у ліжку, уявляючи ті незліченні насолоди, що їх спізнаю до вечора.

— Надіюся, нині станеться дещо неждане, — відказала Гертруда. — Наприклад, ми почуємо звістку, що війни між Німеччиною та Францією таки вдалося уникнути.

— Так… мабуть, — непевно мовила Рілла. — Це буде жахливо, якщо не вдасться. Та нам же до цього байдуже, правда? Хоча мені здається, війна — то дуже цікаво. Кажуть, англо-бурські війни були страшенно захопливі, але я, звісно, нічого про це не знаю. Панно Олівер, а яку сукню мені вбрати