Читати книгу - "Тамплієри"

class="v">набираючись терпіння й сил.

І тоді знову надходить час,

коли все прокидається й повстає,

наповнюючи рухом все нараз,

озвучуючи усе, що є.

І знову родяться врожаї,

знову лаштуються жнива,

і тиша запалюється в горлі її

і перетворюється на слова.

Тоді голос її починає рости,

рветься вгору, мов гіркі часники,

корінням торкаючись німоти,

листям вростаючи у словники.

На пагорбах, які лежать вночі

+ + +

На пагорбах, які лежать вночі,

немов забуті на веранді книги,

залишені й розгорнуті наосліп,

на темних пагорбах, з яких стікає синь,

на стовбурах, на золотому листі,

подібному на втомлене лице,

що западає в перші сновидіння,

цей знак відваги,

цей вечірній знак,

який тримає на потоках вітру

пташині зграї, знак, що забиває

дитяче дихання й підштовхує дітей

в застуду ночі, мовлячи: іди,

іди й не бійся! Де твоя відвага?

І ти ступаєш у червневу ніч,

немов заходиш у протічну воду,

ступаєш, простягаючи з пітьми

до мене руку,

стигнеш і ступаєш.

Про що ці книги?

Хто їх розгортав?

Хто зчитував суху поверхню шрифту,

за впорядкованістю літер і рядків

пізнаючи очерети й дерева?

Народження, зростання і терпіння,

відлучення, прощання, вигнання —

усе записано в ці річкові ландшафти,

усе занесено до подорожніх схем

у потаємних книгах птахоловів.

Знаходь, відчитуй і запам’ятовуй:

чекання в листі, пам’ять у камінні,

тривога в чорній польовій траві,

образа, що наснажує дерева,

зневіра, що виповнює ґрунти,

любов, яка проймає кожен пагорб.

Ступаєш і заточуєшся в ніч,

і відпускаєш течію, ступаєш,

і темрява ступає за тобою.

Пливеш — немов читаєш сторінки

забутих книг, пливеш — немов кохаєш.

Наскільки стане сили і тепла,

наскільки стане кисню у легенях,

вдихай цю ніжність, видихай її,

допоки річище несе і вивертає

свою вологість, й кожен потопельник,

що не доплив, зламався, зупинився,

услід тобі тривожно салютує.

Відчитуй, говори, запам’ятовуй.

Всі книги, всі малюнки й словники.

Всі пагорби, всі річища й дерева.

Твоє нічне тепло. Твоя відвага.

Тоді починається вечір. Саме тоді

+ + +

Тоді починається вечір. Саме тоді

жінки лишають домівки й виходять на берег,

дивляться, що там робиться у воді,

озираються на кожен шерех.

Знають, скільки всього припливе сюди,

скільки сонця й ночі буде в олії,

скільки довкола них важкої води,

скільки довкола вірності і надії.

А чоловіки стоять у човнах,

викручують роби намоклі,

помічають щось у берегових вогнях,

розглядають дерева в чорні біноклі.

Знають, яка підступна ця вода.

В ній не хочеться ні жити, ні помирати.

Знають, що під будинками в них мертва руда,

а повітря над ними складається зі зневіри й зради.

І лише там, де хвилі виснажено вертають назад,

де пісок захлинається в хвилях, сягнувши своєї міри,

видно, що вірності в повітрі стільки ж, скільки і зрад,

а надії довкола стільки ж, скільки й зневіри.

І все те, що є, випалюється, мов ліси,

і зберігається, як церковне срібло.

Тиша лише посилює голоси.

Темрява лише окреслює світло.

Немає такого світла й такого проміння

+ + +

Немає такого світла й такого проміння.

Проймати собою тінь — велике вміння.

І вміння висвітлювати на шкірі западини й тіні

тримається лише на примиренні і терпінні.

І коли вона відводить погляд і ступає в сутінь,

шкіра її стає подібною до глиняних посудин:

до неї вливається тьмяність, вливається морок,

впадає темрява, як ріка впадає в море.

І не пробитися крізь цей морок, що впав на плечі,

і передпліччя її — ніби озерна вода надвечір:

глибина дихає, глибина холоне,

і повітря на смак таке солодке, таке солоне.

І думаєш, що там — у цих водяних проймах,

ловиш теплі потоки в зимних водоймах,

втрачаєш витримку, втрачаєш віру.

А тоді світло знову падає їй на шкіру,

і тінь відходить, і проступають деталі,

і хвилі викочуються щоразу далі й далі,

і мала б тривати вічно прозорість осіння.

Але немає такого світла, такого проміння.

Світло горіло всю ніч до ранку

+ + +

Світло горіло всю ніч до ранку.

Протяги легко торкали фіранку.

В будинку спали. Спали в місті.

Темрява перекривала мости.

Стиглі яблука в чорному листі

продовжували рости.

Запах дощу на нічній веранді.

Великі дерева такі безпорадні —

стояли сам на сам із повітрям,

мовчали, слухали, входили в тінь,

торкалися темряви мокрим віттям,

кожним із переплетінь.

Будинок спав. У його коридорах

стояла любов, як хвороба в порах,

як звук, що зривається з піднебіння,

як промені, що добиваються дна —

вивітрена, мерехка, осіння,

вона стояла одна.

Сходи, сволоки, книги й меблі:

речі — вимучені і теплі,

назви, з яких починалися ранки,

простір, який формував вечори,

звички, залежності, забаганки —

згадуй і говори.

Вікна вихоплювали прохолоду

і, ніби прапор або свободу,

вперто і віддано, знов і знов

її зберігали, усім на подив,

сюди ніхто давно не приходив,

звідси ніхто не пішов.

Світлі, спраглі, безособові.

Все тримається на любові,

все стосується головного,

все постає з дрібниць,

з незрозумілого і живого,

зі свідчень і таємниць.

Хай стоять непокірні будинки.

З якої не починай сторінки —

час перемотує рвані жили,

перетягує сірі бинти.

Тебе тут надто сильно любили,

щоби звідси піти.

Хай буде так, як було раніше.

Вона чекає, але не пише,

як і завжди восени.

Світло холоне серед кімнати,

і вже коли їй потрібно вставати,

починають снитися сни.

— Де твій брат, чуєш, де твій брат?

+ + +

— Де твій брат, чуєш, де твій брат?

Чому він не приходить останні дні?

Хіба там,