Читати книгу - "Тамплієри"

що таке біль.

Важкі розлами русел і вирів.

Срібне проміння гілок і трав.

Підспівують ті, хто любив і вірив.

Дивуються ті, хто нічого не знав.

Хтось підглядає за тобою в шпарку

+ + +

Хтось підглядає за тобою в шпарку.

Типографський шрифт зимового парку.

Птахи — крикливі, наче плакати.

Будеш плакати. Будеш звикати.

Зима буде теплою і живою.

Будеш чути над головою

їдиш пташиний з нічного краю.

Якщо забудеш — я нагадаю.

Все, що стосується цієї миті,

гострі лінії в деревориті,

спалах крихкої озерної криги,

незагоєне серце відлиги,

незавершені фрески снігу,

дякуй за втому, дякуй за втіху,

дякуй за сподівання і втрати,

за можливість плакати і звикати.

Забувати все,

забувати всіх —

синя прожилка

проймає сніг,

пам’ять збивається

в налякану зграю.

Спи, не бійся —

я нагадаю.

На кораблі вантажать зерно

+ + +

На кораблі вантажать зерно.

Вантажники при роботі від ранку.

Жінка виносить холодне вино,

переливає в склянку.

Ллє, озираючись на голоси,

не поспішаючи, ллє по вінця.

І ось птахи прилітають з коси,

і сплять над лиманом вівці.

Сиплеться, сиплеться стигле зерно.

Не залишиться жодної кривди.

Жінка дивиться за вікно,

чекає, коли він прийде.

Чекає, що він прийде сюди,

прийде удень чи прийде надвечір.

Вівчарки голосять коло води,

нюшать сліди овечі.

Морок стоїть у сухому вині.

Сутінки в серпні такі тривалі.

Вона чекала його ці дні,

І чекатиме далі.

Доки будуть вантажити хліб,

доки везтимуть його до моря,

доки найменша з господніх риб

плистиме, не знаючи горя,

доки намучені чоловіки

з рибою будуть вертати потому,

знаходячи в небі потрібні зірки

й правлячи шлях додому,

доки є можливість прийти,

доки земля зливається з небом,

доки в море азовські ґрунти

обриваються чорноземом.

Триває, триває довгий лік.

Тихнуть дерева нічного саду.

Сонце прокачується, мов сік

легенями винограду.

Все, як сто років тому

+ + +

Все, як сто років тому.

Час рухається по колу.

Військо виповнює тишу вагонну,

щоби вертатись додому.

Снуються вечірні тіні.

Зроджуються таємниці.

Знову історія країни

твориться вздовж залізниці.

Тут триває торгівля

і передаються новини.

Тримає разом вокзальна покрівля

людей цієї країни.

Стоять при своїй печалі,

коло своєї знемоги,

ховаються всю ніч на вокзалі,

наче в церкві старій за облоги.

Війна триває сторіччя,

і триватиме ще віками,

пильно дивляться тобі в обличчя

проповідники з провідниками.

І потяг з різним народом

вивозить важкі валізи,

ніби срібним болючим дротом

зшиває глибокі надрізи.

Гоїть надріз за надрізом,

лікує небес екземи,

скріплює рейок холодним залізом

податливі чорноземи.

Рідна моя, єдина,

моя вірна, солодка,

коли безкінечна година,

коли ніжність коротка,

коли стільки всього простого,

і складного не менше.

Не змінюється нічого.

Добре, що все, як уперше.

І стільки світла. Щоразу. Навіки.

+ + +

І стільки світла. Щоразу. Навіки.

Друга лінія оборони.

Сонце, мов пальці, зігріває ріки.

Весна приходить до сірої зони.

Дощ у стриженому волоссі.

Відігрітий шматок країни.

Коли із зони виходять діти й дорослі,

там все одно лишаються звірі й рослини.

Там лишається небо, як порожня майстерня,

і земля, мов камінням, наповнена мерцями,

і мерці годують від травня до серпня

молоду кукурудзу своїми серцями,

вони відпоюють кров’ю сухе коріння,

гріють землю в її осерді,

у них за життя було стільки терпіння,

що воно лишилось навіть по смерті.

Вони перші прийшли сюди й померли перші.

Кров на одязі — всього лише плями.

Навіть по смерті, навіть померши,

можна доглядати за травами і полями.

Можна сприймати смерть як скорботу.

Але в смерті завжди будуть резони.

Мертві роблять свою роботу.

Квітнуть дерева сірої зони.

Виверни рукави осель

+ + +

Виверни рукави осель.

Весна така неминуча й близька.

Я пам’ятаю тебе, ніби карту східних земель,

з яких мене вибили ворожі війська.

І тепер єдине, чого хочу, — вернутись сюди,

знову зайняти міста, з яких відступив,

вирізати всіх, хто тішився з моєї поразки й біди,

вбити по кордону межові стовпи.

Щоби знову бачити те, чого не бачить ніхто,

і те, чого не освітять жодні зірки:

горло твоє — беззахисне, мов пташине гніздо,

підсвічене світлом із коридору, ніби вишневі гілки,

голос твій — схожий на теплий щільник,

в якому щоденно добирається мед,

хочу відтворювати ім’я твоє, мов діалект, що зник,

реставруючи за переказами кожну з його прикмет,

зламати все іще раз, спробувати ще,

вивернути, мов рукав, прихований ляк.

В цих кордонах усе буде лише

так, як має бути, чи не буде ніяк.

Життя буде, ніби письмо, просте.

З мокрого каменя проросте трава.

Її ще немає, хоча вона вже росте.

Така, як і щороку. Лише нова.

І хотілося б дякувати за можливість не відповідати

+ + +

І хотілося б дякувати за можливість не відповідати,

не пояснювати, не повторювати, не торкатись,

за можливість не слухати нарікань і не давати поради,

дякувати за монотонність, дякувати за строкатість.

Дякувати за ту мить між видихом і вдихом,

коли серце по-справжньому зупинялось,

дякувати за голос, який умів робитися тихим,

дякувати за байдужість, дякувати за цікавість.

Дякувати за те, що раптом не ставало відваги,

за те, що навіть не спадало на думку все забути,

за те, на що ніколи не вистачало уваги,

і за те, на що не було шкода вогню та отрути.

Дякувати за надрізи сміху — ламкого, нічного,

дякувати за мовчання