Читати книгу - "Колекціонер"

також раптово помер — і ось будинок продається.

Зауважу все ж, що спускався до підвалів без думки підшукувати місце для таємної гості. Навіщо я це робив, мені важко пояснити.

Просто не знаю. Те, що робиш зараз, розмиває те, що робилося раніше.

Той чолов’яга хотів знати, чи я купую це лише для себе. Я відповів, що для тітки. Сказав правду, що хочу зробити їй сюрприз, коли вона повернеться з Австралії, і таке інше.

— А як щодо ціни? — питав він.

— Мені нещодавно багато грошей прийшло, — пояснив я, щоб розчавити його. Він заговорив про це, коли ми спускалися сходами в будинку і я гадав, що вже все побачив. Я навіть хотів був заявити агентові, що будинок мені не підходить, що він замалий, щоб ще сильніше його розчавити. Аж ось він сказав:

— Он як! Ну то маєте готувати підвали.

Треба було пройти в бік заднього двору, там біля виходу були двері. Він витяг ключ із-під вазона з квітами. Звичайно, електрику було вимкнено, але в нього був ліхтар. Туди не проходило сонце, було сиро й неприємно. Углиб спускалися кам’яні сходи. Унизу агент поводив ліхтарем. Стіни хтось побілив, але дуже давно, де-не-де вапно обсипалось, і вони стали рябими.

— Він проходить під усім будинком, — пояснив агент, — а ще є ось, — він присвітив, і я побачив у кутку двері в стіні саме навпроти сходів. Там був ще один великий підвал, до нього вниз вели ще чотири сходинки; це приміщення вже було нижче і з дещо склепінчастою стелею, схоже на підземелля, що інколи бувають під церквами. Сходи діагонально спускалися в куток кімнати, вона немовби втікала.

— Для оргій — те, що треба, — зауважив агент.

— А для чого це було раніше? — поцікавився я, не звертаючи увагу на його дурний дотеп.

Він припускав, що, напевне, підвали такі великі, бо будиночок дуже відлюдний. Треба було тримати в них великі запаси. Або тут могла бути таємна римо-католицька каплиця. Один з електриків казав, що тут було лігво контрабандистів, перевалочний пункт між Нью-Гейвеном і Лондоном.

Ну то ми пішли назад, нагору. Коли він замкнув двері й поклав ключ під вазон із квітами, усе те підземелля зникло, наче й не було його. То був інший світ. Це завжди було так. Іноді я прокидався — і мені здавалося, що це сон, доки я знову не спускався вниз.

Агент поглянув на годинник.

— Мене це цікавить, — сказав я. — Дуже цікавить.

Я так розхвилювався, що він здивовано подивився на мене, і я додав:

— Думаю, я його візьму.

Я сам собі дивувався. Адже раніше я завжди хотів чогось сучасного, новітнього, а не такого старого, ще й у глушині.

Він стояв там такий безглуздий, здивований із того, що мене так цікавить той будинок, що в мене є гроші, — напевно, більшість із них такі.

Тоді він поїхав назад до Льюїса. Він мав підвезти ще одного покупця, а я пообіцяв, що почекаю в саду й обміркую остаточне рішення.

Сад був гарний, він виходив за будинок на поле люцерни, яку полюбляють метелики. Поле підіймається на пагорб (це на північ). На схід від котеджу ліс обабіч дороги, яка веде долиною до Льюїса. На захід — поля. Десь за три чверті милі під горбом стоїть ферма, то найближчий будинок. Якщо глянути на південь, краєвид чудовий, тільки його трохи затуляють живопліт перед будинком і дерева. І гараж гарний.

Я повернувся до будинку, знову витяг ключ із-під вазона і пішов до підвалів. Внутрішнє підземелля, напевне, було на глибині півтора-два метри. Там було сиро, стіни нагадували мокре дерево взимку; видно мені було погано, бо присвічував лише запальничкою. Було страшнувато, але я не забобонний.

Хтось скаже, що мені пощастило з першого разу знайти те, що хотів, однак рано чи пізно я все одно б знайшов місце на свій смак. Я мав гроші й бажання. Чудно, але оце Кратчлі й називав пробивною здатністю. В Еннексі я зовсім не був пробивним, мені це не личило. Проте хотів би я бачити, як би Кратчлі організував те, що минулого літа організував я, і довів справу до кінця. Я не хочу вихвалятись, але це було непросто.

Тими днями я прочитав у газеті (афоризм дня): «Мета для душі — як вода для тіла». І це дуже правильно, на мою скромну думку. Коли Міранда стала метою мого життя, маю сказати, виявилося, що я щонайменше не гірший за інших.

Я мав віддати ще п’ятсот фунтів понад зазначене в оголошенні, були інші покупці, всі мене намагалися стригти: страховик, будівельник, оформлювачі, меблярі з Льюїса, — коли я взявся обставляти будинок. Через гроші я не переймався, не в грошах річ. Я одержував довгі листи від тітки Енні, я на них відписував, зазначаючи там цифри вдвічі менші, ніж ті, які насправді платив.

Я домовився з електриками, щоб вони провели світло в підвал, зі слюсарями, щоб провели туди воду й поставили раковину. Я гадав, що займатимуся теслярством і фотографією і то буде моя майстерня. Я не брешу, мені було що робити з дерева. І я вже мав знімки, котрі не можна було здавати до фотомайстерні. Нічого такого. Просто пари.

Наприкінці серпня майстри пішли, а я переселився до будинку. Почну з того, що я почувався наче вві сні. Але невдовзі це відчуття зникло. Мені не дали спокою настільки, наскільки я очікував. Приходив якийсь чоловік, бажаючи займатися садом, він це завжди робив і дуже образився, коли я його відправив геть. Потім прийшов сільський вікарій, і я мусив повестися з ним грубо. Я сказав, що хочу, щоб мені дали спокій, що я нонконформіст і не бажаю мати жодних справ із селом, — і він із претензійним гнівом пішов. Приїжджали кілька пересувних крамарів, я відмовився і від їхніх послуг. Сказав, що все купую в Льюїсі.

Телефон я теж від’єднав.

Згодом у мене з’явилася звичка замикати ворота: то були лише ґрати, але із замком. Раз чи двічі я бачив, як у двір зазирають торгівці, але невдовзі люди, здається, все зрозуміли. Мені дали спокій, і я зміг продовжити роботу.

Місяць чи більше я працював над планами. Весь цей час я був сам: добре, що я не мав справжніх друзів. (Адже тих людей з Еннекса не можна було назвати моїми друзями: я не сумував