Читати книгу - "Амулет Паскаля"

безкінечно, і всі говорять лише про погоду. Щоденно, хоч би де ти був — усі говорять про холоди. Учора було значно тепліше, ніж сьогодні! А який прогноз на завтра? Коли це скінчиться? Всі ходять бліді і ховають руки в рукави…

Але річ не в цьому. І навіть не в запаху «правди життя» — смаженої цибулі. Річ у тім, що там, у моєму місті, де довго-довго триває зима, я і сама говорила та думала лише про холоди…

І завжди вигризала весну зубами. Так люто, ніби їла тверде зелене яблуко! З вами таке бувало? З кимось одним — обов’язково. Я вигризала весну. Я так шалено її бажала, що часом мені здавалося, ніби вона надходила лише завдяки моїм зусиллям. У жахливі морози, що стояли наприкінці січня, я вперто вдягала під шубу коротку спідницю. Вітер і мороз хапали мене за всі заборонені для їхніх довгих щупальців місця. Проте під моєю шкірою розквітали квіти, проступали на ній, як татуювання…

З цими квітами, що перли зсередини, я могла б жити де завгодно. Але я не люблю застою. Який сенс консервувати ці квіти в собі? Не можна жити майбутнім, чекати і розраховувати на нього. Адже можеш напланувати на рік уперед, а завтра на голову звалиться цеглина — і прощавайте, Карибські острови!

Думка про цю кляту цеглину, що лежить на самому краєчку даху, якраз над моїм під’їздом, не давала мені спокою. Хтось живе на діжці з порохом, хтось — «від зарплати до зарплати», хтось — «від суботи до суботи» (була така розважальна радіопередача), я ж усім єством відчувала цю кляту цеглину, що в будь-який момент може зрушитись. Огидне, огидне відчуття…

А ще останнім часом, який передував від’їзду, мені запали рядки, вичитані в романі улюбленого Маркеса «Оповідь того, хто не потонув у відкритому морі»:

«Лежачи на своїй койці — верхній, я думав про рідну домівку, про рейс, який мав відбутися, і не міг заснути. Підклавши руки під голову, я дослухався до ледь чутного шелесту моря та спокійного дихання моряків. Піді мною була койка Луїса Ренхіфо, він хропів, ніби дмухав у тромбон. Не знаю, які він бачив сни, але певен, що він не спав би так безтурботно, коли б міг передбачити, що за ВІСІМ ДНІВ лежатиме мертвий на дні моря…»

Ось ці ВІСІМ ДНІВ хвилювали мене не менше, ніж уявлення про цеглину, що висить над головою. Якби мені поставили такі умови, думала я, що б мала зробити? Божеволіла від цього запитання. І не могла спати.

Так само як вигризала весну, я почала вигризати для себе тунель у цих холодах.

А коли побачила цю кімнату — таку, яку і замовляла у своєму безсонні, — злякалася. Я подумала, що люто вгризатися в кригу і лічити дні — у цьому є мета і сенс, а засісти в джакузі з виглядом на гірський пейзаж — початок кінця. Мишоловка… Такий от парадокс.

4

Життя треба сприймати, як кіно. І менше розмірковувати над тим, що буде в наступній серії. Це, до речі, сказав мсьє Паскаль через два дні, коли нарешті покликав мене до себе.

— Уяви собі, що десь там, на небі, високо вгорі, звідки бусли приносять на землю душі немовлят, ти стоїш біля каси в довжелезній черзі. Натовп. Галас. «Про що цей фільм? — розпитують одне в одного майбутні глядачі.— Це — комедія, драма чи бойовик?» «Комедія!», «Мелодрама!», «Вестерн!» — лунає у відповідь. Адже кожен прийшов дивитися СВОЄ кіно. Ці відповіді лише заплутують тебе, і ти палаєш нетерпінням скоріше потрапити до кінозалу. Стрибаєш на одній нозі, лічиш години, хвилини та секунди. І нарешті — отримуєш квиток… Заходиш у темний зал. Сліпнеш від темряви і не бачиш тих, хто рипить стільцями поруч, твоя увага прикута до білого екрана. На ньому поки що нічого не відбувається. Просто — темрява. А ти — перший глядач першого фільму в синематографі братів Люм’єр. З тою різницею, що потяг таки з’їде з екрана…

…Дві доби я старанно крутила дулі в кожне люстро і в кожний куток стелі, перевдягалася за шафою і накривалася ковдрою з головою, хоча ранком усе одно прокидалася розкрита і гола (я звикла спати, як Мерилін Монро, яка, за її ж словами, на ніч зодягала лише одну краплину парфумів «Шанель»).

Телефоном матуся Же-Же запрошувала мене до кухні — поїсти. Я поводилася, немов партизан. Помешкання і харчування мене цілком влаштовували. Я навіть змирилася з тим, що беру участь у цьому шоу. Зрештою, все, що відбувається довкола, — теж шоу. Тільки бери камеру і знімай! Проте тут я відіспалася і, як каже моя подруга, — «відпустила ситуацію». Настільки, що припинила робити непристойні жести, стоячи перед дзеркалом, і час від часу зазирати під ліжко.

Саме тоді матуся Же-Же повідомила, що мсьє Паскаль звільнився від своїх термінових справ і готовий розмовляти зі мною. Я мала з’явитися перед ним у всій красі! Що б йому могло сподобатися? Шовкова сукня, що висіла в шафі? Черевики під її колір на високих обцасах? Гладенька охайна зачіска? Мабуть, що так…

Я вийняла з аптечки склянку із зеленкою і ретельно змастила нею волосся по всій довжині. Зодягла ті джинси, що в них працювала на кухні, — вони добряче смерділи засохлою кров’ю. Зверху білої футболки натягнула чорну майку. Вийшло досить стильно. Коли матуся Же-Же прийшла за мною, щоб провести до кабінету господаря, її заціпило так, що вона на якусь мить притулилася до дверей і ледь не випала з них до коридора.

Ми пішли сходами, потім звернули праворуч, потім — ліворуч. Зі стін цього крила помешкання стирчали оленячі роги, посміхалися кабанячі пики, печально виблискували штучними зіницями ніжні косулі…

Матуся Же-Же шанобливо прочинила двері і кивнула мені: «Можна увійти!»

Я не дуже сором’язлива людина, хоча пам’ятаю часи, коли в будь-якій ситуації мої щоки вкривалися підступним рум’янцем. Я доводила собі й іншим, що це — особливість шкіри, під якою судини розташовано надто близько, але це було неправдою! Я червоніла тому, що не мала навичок спілкування. Мені завжди здавалося, що люди мають сприймати одне одного на рівні жестів, знаходити однодумців за… стилем одягу, за книжкою, яка лежить у їхній сумці, за короткими, але влучними фразами і навіть за тими стравами, які вони полюбляють їсти. Коли ці ілюзії розвіялися, я почала занадто багато балакати, відчиняти будь-які двері ногою і взагалі поводитися так, щоб більше ніколи не