Читати книгу - "Смарагд"

не віддала материнському серцю утіхи — її дітей. І хоча була впевнена, що зробила правильно, з тугою дивилася на високу худорляву постать, яка поволі віддалялася.

— Вони хороші, правда, бабо? — обізвався хлопчик першим. — Я підросту й теж піду з ними. А тітка Ізабелла… — Хотів розказати про кибитку і коней, але баба не дала:

— Цить, — перебила онука, — може, й підеш. Тільки ні батькові, ні матері не кажи про це. І не кажи нічого про сьогоднішніх родичів, бо тоді вони більше не прийдуть.

Марта поверталася додому завжди першою. І хоча всі домашні клопоти лежали на Маріуці, їй теж ніколи було присісти. На роботі простіше й легше, а домівка обтяжувала молоду жінку. Хотілося мати свою сім’ю, але не таку — з чужими дітьми й свекрухою-циганкою. Розуміла — в усьому винна сама, і виправдовувалася тим, що не знала Григорія. Хіба ж думала, що не віддасть Ізабеллі дітей. А він не віддав, повісив їй на шию циганських вишкребків і привіз у халупу, де ніде було повернутися і де хазяйнувала ця стара відьма. Добре, що скоро переїдуть у нову хату, а то б у неї терпець увірвався.

По дорозі до хутора багато встигала передумати. Сьогодні вловила себе на тому, що думає про Ізабеллу. Воліла б не зустрічатися з нею ніколи. Але ж її діти… Ще Юрко — нічого, а Данило буде волоцюгою або й гірше. Звісно — порода, яка мати…

Кілька років Ізабелла десь ходила з табором. Дарма, що Марта про неї нічого не чула, — ненавиділа, як люди ненавидять тих, хто знає усі темні відтінки їхньої душі. Ізабелла не тільки знала — могла б кинути їй найобразливіші слова, і ті слова були правдою. Цього найбільше боялася Марта, але добре, коли б Ізабелла прийшла з табором і забрала своїх дітей. Нехай би і вкрала, хто б її шукав? Чоловік? Хіба для виду — Марта бачила, що у серці Григорія не було місця для своїх синів.

Поставила велосипед під повіткою, зайшла до хати й побачила під столом кілька папірців із цукерок.

— А це де взялися? — запитала підозріло в Маріуци, що рушником витирала тільки недавно вимитий посуд.

— Я зашептала, — відповіла та байдуже.

— А кого шептала, звідки? — допитувалася Марта.

— Ти що — міліціонер, щоб про все розпитувати? Люди та й годі. Нащо воно тобі? — розсердилася несподівано свекруха.

— Уже й запитати не можна, — образилася невістка. — А хлопці де — знову по хутору байдикують?

— Не байдикують — траву худобі рвуть на вечір, бо я сьогодні не нарвала — люди завадили.

Більше їм не було про що говорити. Марта тільки подумки пожалкувала, що хлопці вдома і що її надія на Ізабеллу не справдилася.

Восени сім’я переїхала в хату, збудовану колгоспом Григорію і Марті. Хата була просторою, світлою, не те що Маріуцина халупа. Одне лише не подобалося Марті — в новій хаті житимуть не тільки її діти, а й чужі. Та вона нікому про це не говорила, навіть боялася, щоб у селі не дізналися, що Юрко й Данило не її сини.

Данькові теж подобалася нова хата, хоча йому і в старій було добре. Там ліс, річка близько, а тут далеченько. Зате прямо за городами починалося кладовище. Хлопчик любив ховатися в бузині й слухати, як на похороні співають півчі. Слів не розумів, вслухався у мелодію. А коли вітер віяв із боку кладовища, спів чувся голосніше й слова можна було розібрати. Тоді й у ньому самому мовби щось співало і тужило разом. Лягав на землю й лежав нерухомо, коли вже наступала тиша.

— Бабо, а чому люди вмирають? — спитав якось Маріуцу.

— Старіють, хворіють і вмирають, — відповіла та байдуже.

— Ні, бабо, — заперечив хлопчик.

— Що — ні? — не зрозуміла Маріуца.

— Вони вмирають, — промовив Дань серйозно, — бо хочуть, щоб над ними співали півчі.

Маріуца здивовано подивилася на онука:

— Люди помирають, бо Господь їх забирає до себе.

- І старих, і малих? — допитувався Данило.

- І старих, і малих.

— А коли він мене забере?

— Що? — здригнулася Маріуца. — Бог із тобою, дитино. Щоб я більше такого не чула.

Кожного разу, коли хтось у селі помирав, Маріуца ходила ховати. Дань часто просився з нею, і вона забирала онука, бо той робився тихим і непомітним серед людей. Одного разу помер сусіда, й Маріуцу покликали мити тіло та одягати небіжчика. Вона зібралася йти, а Данилу сказала, щоб той прийшов пізніше. Хлопчик прийшов, коли в хаті було людно, і на нього ніхто не звернув уваги. Під вечір не тільки чужі, а й родичі небіжчика почали розходитися, але Даню йти додому не хотілося. Щоб Маріуца його не забрала, непомітно заліз під широку лаву, на якій стояла домовина. Терпляче слухав, як у хаті тихо і часто зітхали, хтось неголосно схлипував, і чекав, коли вже почнуть читати Псалтир. Він дуже любив мелодійність іще незрозумілого читання.

У хаті горіло світло й свічки, та з кожною годиною ставало тихіше — меншало людей, тільки голос жінки, яка читала Псалтир, звучав урочисто-скорботно.

Маріуца, що вже була пішла додому, знову прочинила двері, запитала пошепки, чи не бачив хто її онука? Данила давно вже ніхто не бачив, і сусіди заперечливо захитали головами.

Було за північ, але в будинку Григорія ніхто не спав. Маріуца витирала сльози, а Григорій ходив по подвір’ю, намагаючись перебороти хвилювання. Зайшов до хати, почув заплаканий голос матері:

— Це я в усьому винна — я дитину не вберегла. Онучку ж мій…

— Мамо, не вий! — гримнув син. — Краще скажи — твої родичі не проходили тут?

— Мої родичі? — не зрозуміла Маріуца, потім витерла сльози долонею. — А ти хіба іншого роду?

- Іншого! — крикнув Григорій. — Батько мій не трусився в обідраній кибитці, а власну хату мав. І все життя у колгоспі трудився. А ти мені отим циганським кодлом в очі лізеш, яке лише уміє брехати та красти. І я, мамо, свій хліб їм, зароблений, а не крадений чи вициганений у людей.

Маріуца ображено мовчала, тільки обвела поглядом кімнату й відчула себе тут зовсім чужою. Коли б не Юрко й Данило, вона б і сьогодні вернулася у свою хату.

…Псалтирщиця стомилася, і її голос звучав тихіше. Ті, що ночували, теж дрімали. Нараз одна з бабусь підвела голову, прислухалася і злякано подивилася на труну. Смикнула за рукав сусідку поруч на дивані:

— Насте, ти нічого не чула?

Настя розплющила сонні очі:

— Нічого, а що?

— Здалося, наче ворушиться, — прошепотіла бабуся.

— Атож, роздрімалася, то й