Читати книгу - "Золотий ключик, або Пригоди Буратіно"

завертівся дзиґою. — Де ти бачив піч, і вогонь, і казанок, намальовані на шматині полотна?

— У комірці мого тата Карло.

— Твій батько — Карло! — Карабас Барабас схопився з місця, змахнув руками, борода його розлетілася на всі боки. — То, значить, це в комірці старого Карло потайні…

Та враз Карабас Барабас, певно, не бажаючи прохопитися словом про якусь таємницю, обома кулаками заткнув собі рота. І так сидів якийсь час, дивлячись виряченими очима на згасаючий вогонь.

— Гаразд, — промовив він нарешті, — я повечеряю недосмаженим кролем і сирими курчатами. Я дарую тобі життя, Буратіно. Мало того…

Він заліз під бороду в кишеню жилета, витяг п’ять золотих монет і простягнув їх Буратіно.

— Мало того… Візьми ці гроші і віднеси їх Карло. Перекажи моє вітання і скажи, що я прошу його ні в якому разі не вмирати від голоду й холоду і найголовніше — не виїздити з комірки, де знаходиться піч, намальована на шматині старого полотна. Іди виспись і рано-вранці біжи додому.

Буратіно поклав п’ять золотих монет у кишеню й відповів, чемно вклонившись:

— Дуже дякую вам, синьйоре. Ви не могли довірити гроші у надійніші руки…

Арлекін і П’єро відвели Буратіно до лялькової спальні, де ляльки знов почали обіймати, цілувати, штовхати, щипати й знов обіймати Буратіно, що так незрозуміло позбувся страшної загибелі в печі.

Він пошепки казав лялькам:

— Тут є якась таємниця.

По дорозі додому Буратіно зустрічає двох жебраків — кота Базіліо та лисицю Алісу

Рано-вранці Буратіно полічив гроші — золотих монет було стільки, скільки пальців на руці, — п’ять. Затиснувши золоті монети в кулаці, він підстрибцем побіг додому, наспівуючи: — Куплю татові Карло нову куртку, куплю багато маківників, льодяникових півників на паличках.

Коли зник з очей балаган лялькового театру з прапорцями, що майоріли над ним, Буратіно побачив двох жебраків, які понуро брели курним шляхом: лисицю Алісу, що шкандибала на трьох лапах, і сліпого кота Базіліо.

Це був не той кіт Базіліо, що його Буратіно зустрів учора на вулиці, а інший — теж Базіліо і теж смугастий. Буратіно хотів пройти мимо, але лисиця Аліса сказала улесливо:

— Добридень, ласкавенький Буратіно! Куди так поспішаєш?

— Додому, до тата Карло.

Лисиця зітхнула ще улесливіше:

— Вже й не знаю, чи застанеш ти бідолашного Карло живим: він зовсім слабий від голоду й холоду…

— А ти це бачила? — Буратіно розтулив кулак і показав п’ять золотих.

Побачивши гроші, лисиця мимоволі потяглася до них лапою, а кіт раптом широко розплющив сліпі очі, і вони блиснули в нього, мов два зелені ліхтарі.

Та Буратіно нічого цього не помітив.

— Добренький, гарненький Буратіно, що ж ти робитимеш з цими грішми?

— Куплю куртку татові Карло… Куплю нову абетку…

— Абетку, ох, ох, — сказала лисиця Аліса, хитаючи головою. — Не доведе тебе до добра ота наука. От я вчилася, вчилася, а, бач, ходжу на трьох лапах.

— Абетку, — пробуркотів і кіт Базіліо, сердито пирхнувши у вуса. — Через те кляте навчання я очей позбувся.

На сухій гілці над дорогою сиділа підстаркувата ґава. Слухала, слухала та й крякнула:

— Брешуть, брешуть!

Кіт Базіліо тієї ж миті високо підстрибнув, лапою збив ґаву з гілки, видер у неї півхвоста — насилу вона полетіла. І знову прикинувся, ніби він сліпий.

— Ви за віщо її так, коте Базіліо? — здивовано спитав Буратіно.

— Та очі ж сліпі, — відповів кіт, — здалося — собачка на дереві.

Пішли вони втрьох курним шляхом. Лисиця мовила:

— Розумненький, розважливенький Буратіно, чи не бажав би ти, щоб грошей у тебе стало в десять разів більше?

— Звичайно, хочу! Та як це зробити?

— Простіше простого. Ходімо.

— Куди?

— До Країни Дурнів.

Буратіно трохи поміркував.

— Ні, я вже, мабуть, зараз додому піду.

— Будь ласка, ми ж тебе на мотузці не тягнемо, — сказала лисиця, — тим гірше для тебе.

— Тим гірше для тебе, — пробуркотів кіт.

— Ти сам собі ворог, — сказала лисиця.

— Ти сам собі ворог, — пробуркотів кіт.

— А то б твої п’ять золотих перетворилися на купу грошей.

Буратіно зупинився, роззявив рота…

— Брешеш!

Лисиця сіла, облизнулася:

— Я тобі зараз поясню. У Країні Дурнів є чарівне поле, що зветься Поле Чудес. На цьому полі викопай ямку, прокажи тричі: «Крекс, фекс, пекс», поклади в ямку золотий, засип землею, зверху посип сіллю, полий гарненько і йди собі спати. На ранок з ямки виросте невеличке деревце, на ньому замість листя висітимуть золоті монети. Зрозумів?

Буратіно аж підстрибнув:

— Брешеш!

— Ходімо, Базіліо, — ображено відвернувши писок, сказала лисиця, — нам не вірять, то й не треба!

— Ні, ні! — загукав Буратіно. — Вірю, вірю!.. Ходімо швидше до Країни Дурнів!

У харчівні «Трьох пічкурів»

Буратіно, лисиця Аліса та кіт Базіліо спустилися з гори і йшли, йшли — через поля, виноградники, через сосновий гай, вийшли до моря і знову повернули від моря, через той же гай, виноградники. Містечко на горбу і сонце над ним було видно то праворуч, то ліворуч. Лисиця Аліса казала, зітхаючи:

— Ох, не дуже-то й легко потрапити до Країни Дурнів, лапи геть намуляєш…

Надвечір вони побачили обіч дороги старий будиночок з пласкою покрівлею і вивіскою над входом:

Хазяїн вибіг назустріч гостям, зірвав з лисої голови шапчину й, низько вклоняючись, просив завітати до нього.

— Не завадило б нам хоч суху скоринку перехопити, — промуркотіла лисиця. — Хоча б скоринкою хліба почастували, — пробуркотів і кіт.

Зайшли до харчівні, посідали біля печі, де на рожнах і сковородах смажилась усяка всячина. Лисиця раз у раз облизувалась, кіт Базіліо поклав лапи на стіл, вусатий писок на лапи, уп’ялив очі в їжу.

— Гей, хазяїне, — поважно сказав Буратіно, — дайте нам три скоринки хліба!

Хазяїн мало не впав від подиву, що такі шановні гості так мало замовляють.

— Веселенький, дотепненький Буратіно жартує з вами, хазяїне, — захихикала лисиця.

— Він жартує, — буркнув кіт.

— Дайте три скоринки хліба й до них — он того дивовижно засмаженого баранця, — сказала лисиця, — і ще оте гусенятко, та двійко голубів на рожні, та ще, мабуть, печіночки… — Шість штук найжирніших карасів, — наказав кіт, — і дрібної сирої рибки на закуску.

Коротко кажучи, вони взяли все, що було в печі, для Буратіно зосталася одна скоринка хліба. Лисиця Аліса й кіт Базіліо з’їли все разом із кістками. Черева в них роздулися, морди залисніли.

— Відпочинемо часинку, — сказала лисиця, — а рівно опівночі вийдемо. Не забудьте