Читати книгу - "Терпкість вишні"

обізвалася Вікі. — Мені якось трапилось, у червні. Я не мала де зупинитися на час вступних іспитів і влаштувалася в парку. Сумнівна приємність. По-перше, тому, що я спала чутливо, як заєць…

— Одне око розплющене й вухо як антена?

— Обидва вуха. А очі по черзі — раз праве, раз ліве. Щохвилини зміна варти. То ви й самі розумієте, що я не надто виспалась.

— А по-друге? — запитала я.

— Жахлива дюдя. Я прокинулася близько п’ятої, задубіла від холоду, як добряче накрохмалена постіль, тільки що не така свіжа. Хвилин десять мусила тупцювати, щоб розрухати найважливіші суглоби. Плигаю, розтираю сині лапи й раптом чую за якийсь метр од себе: «Слухай, мала, не гупай так, бо мені зараз вуха відлетять». Там лежав якийсь вуркаган, а за метр від нього інший. Вони мали там якісь сходини, чи що?

— Нічні балачки за денатуратом, — кинула Мілька. — Нічого не вдієш, ти дійово мене відмовила. То зостається хіба монастир.

— Там я теж ночувала, на Варшавській. Не мала де подітися на час перездачі, а до парку після червневого досвіду мене вже не тягнуло. Хоча, з іншого боку, там могло бути цілком вигідно, бо ж нападало листя. Якби отак порядно в нього запорпатися, то й не змерзнеш, ну і не треба боятися, що хтось тебе застукає. В найгіршому випадку цей хтось на тебе наступить.

— І що з тим монастирем? — нагадала я.

— Власне, я прийшла, пояснила, що і як. Монахині наказали мені чекати, а самі пішли порадитися. Запитати цю, ну, як її…

— Матір ігуменю? — припустила Мілена.

— Ага. Та погодилась, і мене поселили в якійсь келії завбільшки зо два на два, зате зі стелею чотири метри.

— Як клозет у Квятковської. Дзеркало було?

— Навіщо монахиням дзеркало? — здивувалася Вікторія. — Там було лише маленьке кругле віконце. Зранку я встала виспана, як ніколи. Сестри подали мені сніданок у ліжко — скибку хліба із жовтим сиром і какао. Кажу вам, повний комфорт. Потім привели мене до каплички і сказали, щоб я помолилася, коли хочу.

— І що? — запитала я.

— Через п’ять хвилин мені видалося, що я чую покликання. Я зразу побігла до якоїсь монахині, але вона пояснила, що це звичайний страх перед дійсністю. А втекти від життя таки не вдасться. Воно дістане тебе навіть у монастирі…

За два дні до виїзду

Ми переглянули всі газети. Мілька видзвонила чотири телефонних картки — і повний пшик. Окрім обшарпаної комірчини в патологічної родини, яка переховує у ванні два корчі картоплі.

— Не знаю, чи можна це назвати змістовною пропозицією, — замислилася Вікторія.

— У крайньому разі ви могли б пожити у мене, але я перш мушу поговорити з татом і переконати його, що вам варто простягнути руку допомоги, бо ви маєте потенціал, тобто є майбуттям інтелектуальної еліти воєводства…

— Знаєш, що? Я, мабуть, уже волію той Йорданський парк, — сказала Мілена.

— Сподіваємося, що ми таки знайдемо собі щось затишніше, — зітхнула Вікі. — Листя вже позгрібали, й почалися приморозки.

— Ми можемо пожити на халяву в гуртосі, — згадала Мілена. — Я знаю такого собі Анджея із соціології. Щоправда, в нього вже живуть двоє «дикунів», але, може, він запхає нас під стіл чи під умивальник?

— Залишаються ще сходові клітки у висотних будинках. І будиночок на ділянці неподалік Струменевої.

— Ціла купа можливостей! — зраділа Мілена. — Дівчата, все не так зле!

За день до виїзду

Це фатально. Ми видзвонили чотири наступні картки — і нічого. Скрізь або вже неактуально впродовж місяця (що вони друкують у тих газетах?), або актуально, але:

— тільки з нового року,

— хочуть тільки хлопців,

— хочуть дівчат, але старших або зі знанням китайського чи еротичного масажу,

— не хочуть жодних студентів,

— хочуть, але тільки медиків.

На додачу, будиночок на ділянці вже зайнятий, так само як і останнє місце за шафою в студентському готелі у Мільчиного знайомого.

— Я ще сьогодні поговорю з татом. Розповім йому про прихований у вас інтелектуальний потенціал…

Ми саме стояли на Плянтах, міркуючи, що робити далі. Де ще можуть висіти оголошення про нормальну хату для двох звичайних дівчат із Яґелонського університету?

— Ще ні, — попросила Мілька. — Може, ми щось таки надибаємо. Може, станеться чудо.

У цю мить на стежці з’явилася пара джинсів, а також витертий светр — усе це занурене в клуби зеленавого диму.

— Травко? — зраділа Мілька. — Що ти тут робиш?

— Гуляю. А окрім того, чекаю свого ділера. Він мав прийти ще годину тому.

— Рада тебе бачити. Ти зник так несподівано, ми навіть не встигли попрощатися.

— На знак протесту й солідарності з тобою, — пояснив Травка. — Нехай шукає квартирантів до двох кімнат.

— А де ти тепер мешкаєш? — запитала я.

— На Казимирі, у приятеля, фаната комп’ютерних ігор. Здається, поряд є велика хата, вільна від сьогодні. А ви де мешкаєте?

— Ніде, ми нічого не знайшли, — поскаржилася Вікі і скорчила міну дівчинки, в якої залишився лише один сірник.

— Тоді ви вже знайшли, — урочисто виголосив Травка. — Ласкаво просимо на Казимир.

День, на який призначено виїзд

Увесь дівчачий мотлох ми перетягли ще вчора, щоби швидше позбавити пані Квятковську від своєї присутності. Тут-таки перед одинадцятою, змучені, але щасливі, вимкнули коштовну люстру, зачинили антикварні двері, а ключ від апартаментів залишили під вибляклим хідничком. Як чемні дітиська. А сьогодні я допомагаю їм облаштуватися на новому місці. Мама дала мені для них кілька дрібниць. Фіранки, плед, якесь начиння.

— Як щось не знадобиться, то просто викинете на смітник, — сказала вона, спаковуючи речі до великого пакета. — А ти, Вишне, не хотіла б із ними пожити?

— Мабуть, що ні, — покрутила я головою. — Адже я маю свій дім, кімнату…

— А я радо переїхала б кудись на тиждень або хоч на кілька днів. — Вона на хвилю перестала пакувати речі й застигла, задивившись на безлисте дерево за вікном.

Я глянула на її сумне, бездоганно нафарбоване обличчя й подумала, що тепер настала та єдина, неповторна мить, аби сказати про зміну факультету.

— Мамо, — почала я, — той СНОБ був не найкращою ідеєю, хоч тато вважає…

Вона не дала мені закінчити.

— Не всі ідеї твого батька такі чудові. О Боже! Вже майже друга, а я ще не приготувала локшину для бульйону!

Ну так, завтра ж неділя. А в неділю в нас завжди бульйон із локшиною. Я зітхнула. Магічна мить проминула. Я закінчила пакувати плед і поїхала до дівчат.

— Велика кухня, — оцінила Вікторія, роздивляючись довкруги. — А радше кухня-лазничка.

— Добре, хоч унітаз поставили в іншому місці. Уявляєте собі? Одна смажить