Читати книгу - "Пригоди барона Мюнхаузена"

бобове стебло і воно розсипалося на порох!

Побачивши це, я ледве не заплакав від горя.

Що робити? Що робити? Невже мені судилося ніколи не повернутися на Землю? Невже я залишуся навіки на цьому остогидлому Місяці? О, ні! Ні за які пироги! Я підбіг до соломи й почав сукати з неї мотузок. Він вийшов недовгий, але хіба ж це біда? Я почав спускатися по ньому. Однією рукою ковзав по мотузкові, а другою тримав топірець.

Але мотузок незабаром закінчився, і я повиснув у повітрі, поміж небом та землею. Це було жахливо, проте я не розгубився. Недовго думаючи, я схопив топірець і, міцно тримаючись за нижній кінець мотузка, відрубав його верхній шмат і прив’язав до нижнього. Це дало мені змогу спуститися нижче до Землі.

Та все ж до бажаної мети було ще далеко. Багато разів мені доводилося відрубувати верхню половину мотузка і прив’язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг розгледіти міські будинки та палаци. До Землі залишалося всього три чи чотири милі.

І раптом — от халепа! — мотузок обірвався. Я гуцнув додолу з такою силою, що пробив яму завглибшки зо півмилі.

Коли я отямився, довго не знав, як мені вибратися з цієї глибокої ями. Цілий день я не їв, не пив, а все думав і думав. І нарешті додумався: викопав нігтями сходинки й по цій драбинці виліз на поверхню.

О, Мюнхаузен ніде не пропаде!

Коні попід пахвами, карета на плечах

Незабаром турки відпустили мене на свободу й разом із іншими військовополоненими відіслали до Петербурга.

Але я вирішив покинути Росію, тому сів у карету й поїхав на батьківщину. Зима того року була неймовірно холодна. Навіть сонце застудилося, відморозило щоки і підхопило нежить. А коли сонце хворіє, від нього замість тепла йде холод. Можете собі уявити, як сильно я промерз у своїй кареті!

Дорога була вузенька, з обох боків оточена парканами. Я наказав своєму кучерові дути в ріжок, аби зустрічні екіпажі зачекали, доки ми проїдемо, бо на такій вузькій дорозі ми б не розминулися.

Кучер виконав мій наказ. Узяв ріжок і заходився дути. Дув, дув, дув, але з ріжка не вилітало ні звука! А тим часом назустріч нам рухався великий екіпаж.

Що лишається робити? Я виходжу з карети і випрягаю коней. Потім піднімаю свою карету на плечі — а вона, між іншим, добре навантажена! — і одним стрибком переношу її знову на дорогу, але вже позаду екіпажа.

Це було нелегко зробити навіть мені, а ви знаєте, який я силач.

Перевівши подих, я повертаюся до своїх коней, беру їх попід пахви й такими ж двома стрибками переношу до карети.

Під час цих стрибків один із моїх коней починає шалено хвицатися.

Це було не дуже зручно, але я засунув його задні ноги до кишені мого сюртука, і йому мимоволі довелося скоритися.

Потім я запряг коней до карети і спокійно доїхав до найближчого готелю.

Приємно було зігрітися після такого лютого морозу та відпочити після настільки важкої роботи!

Відталі звуки

Мій кучер повісив ріжок неподалік від печі, а сам підійшов до мене, і ми почали мирну бесіду.

І раптом ріжок заграв: «Тру-туту! Тра-тата! Ра-рара!» Ми дуже здивувалися, але я тієї ж миті зрозумів, чому на морозі з цього ріжка не можна було добути жодного звука, а в теплі він заграв сам по собі.

На морозі звуки замерзли, а тепер, зігрівшись біля пічки, відтанули і почали самостійно вилітати з ріжка.

Ми з кучером протягом усього вечора насолоджувалися цією чарівною музикою.

Буря

Але не думайте, будь ласка, нібито я мандрував лише лісами та полями.

Ні, мені доводилося не раз перепливати моря та океани, і там траплялися зі мною пригоди, яких раніше ні з ким не бувало.

Пливли якось ми в Індію на великому судні. Погода була чудова. Але коли наш корабель стояв на якорі біля якогось острова, здійнявся ураган. Буря налетіла з такою силою, що вирвала на острові кілька тисяч (так, кілька тисяч!) дерев і підняла їх просто до хмар.

Величезні дерева, які важили сотні пудів, летіли так високо над землею, що знизу здавалися якимись пір’їнками.

А тільки-но буря закінчилася, кожне дерево впало на своє колишнє місце й одразу ж пустило корені, тож на острові не залишилося жодних слідів урагану. Дивовижні дерева, чи не так?

Утім, одне дерево так і не повернулося на своє місце. Справа в тому, що коли воно злетіло в повітря, на його вітті сиділи один бідний селянин та його дружина.

Для чого вони залізли туди? Дуже просто: щоб нарвати огірків, адже в тій місцевості огірки ростуть на деревах.

Жителі острова люблять огірки більше за все на світі й нічого іншого не споживають. Це їхня єдина їжа.

Бідним селянам, підхопленим бурею, мимоволі довелося здійснити повітряну мандрівку понад хмарами. Коли буря затихла, дерево почало опускатися на землю. Селяни були, як навмисно, дуже огрядні, через їхню вагу стовбур нахилився, і дерево впало не туди, де росло раніше. До того ж влучило в тамтешнього короля і, на щастя, розчавило його, немов комашку.

— На щастя? — перепитаєте ви. — Чому ж на щастя?

Тому що король цей був жорстокий і просто замучив усіх жителів острова.

Туземці дуже зраділи, що їхній гнобитель загинув, і запропонували корону мені:

— Просимо, добродію Мюнхаузен, будь нашим королем. Зроби нам таку ласку, володарюй над нами! Ти такий мудрий та сміливий.

Але я навідріз відмовився, бо не люблю огірків.

Поміж крокодилом та левом

Коли буря закінчилася, ми підняли якір і тижнів через два благополучно прибули на острів Цейлон.

Старший син цейлонського губернатора запропонував мені піти з ним на полювання.

Я з превеликим задоволенням погодився. Ми попрямували до найближчого лісу. Спека стояла жахлива; мушу зізнатися, що з незвички я швидко втомився.

А син губернатора, сильний молодик, попри спеку почувався чудово. Він народився на Цейлоні, тому не боявся сонця і бадьоро крокував по розпеченому піску.

Я відстав від нього і незабаром заблукав у гущавині незнайомого лісу. Іду й чую шурхіт. Озираюся: позаду гігантський лев, який саме роззявив пащеку, щоб мене зжерти. Що тут робити? Рушниця моя була заряджена дробом, яким не вб’єш навіть куріпки. Я вистрілив, але дріб