Читати книгу - "Я, Паштєт і Армія"

class="p1">Почути щось таке в перші дні дурдому, коли в умі вже підшуковуєш місце на стелі, щоб прив’язати шнурівочку та повіситись, було, м’яко кажучи, шоком.

— Я! — несподівано для самого себе голосно гавкнув я, аж закашлявся.

— Вийті із строя, — Скворцов недовірливо подивився на мене, бо побритий під нуль й дико затягнутий ременем я більше нагадував сачок для риби.

— Чєм дакажеш? — Скворцов продовжував тест на профпридатність.

— Магу сиграть на піаніно, — несміливо відповів я.

— На раялє каждий дурак сможет. А на трубє дуєш?

— Єслі Родінє надо, то дуну.

— А пєть магьош, с ансамблєм?

— Да пєл, вродє, на гражданкє. Смагу, таваріщ капітан!

Скворцов забрав мене і ми довго йшли лабіринтами чоловічого монастиря, на території якого в п’ятдесятих роках розмістили Школу Молодших Авіаційних Спеціалістів. По дорозі Скворцов мовчав, на його обличчі відображалися всі муки Христові. Він наперед переживав сцени, в яких його вбивають за то, що він затусував якогось прахадімца вокалістом в орденоносний ансамбль. Ми вперлися в каптьорку, з-за дверей якої долинали такі рідні моєму вухові звуки. Хтось пердів на тубі, хтось волав у мікрофон, хтось, ніби напильником, дер по струнах електрогітари. То була МУЗИКА, яку я аж ніяк не очікував почути на третій день армії. Двері відкрились, і Скворцов представив мене:

— Баєц іграєт на трубє і прі надабнасті пайот. Іспитайтє і вєчєрам далажитє.

Він повернувся і щез, не очікуючи на реакцію отупілих від какофонії воїнів, які нещадно мучили музичні інструменти. Один, видно рукавадітєль, в окулярах з величезними, як дно трилітрової банки, лінзами, підійшов і дав мені мікрофон.

— У нас послєзавтра канцерт, а вакаліст дємбєльнулся. Нада пару пєсєн разучіть, понял?

— А какіє іграєтє?

— Пака нікакіх. Вспамінаєм, бля, і чьо-та нє клєітца.

В ті часи суперпопулярною була пісня Статус Кво — Ін зе армі нав, яку я винахідливо і запропонував пацанам.

— Как раз пад прісягу, да, рєбята? А штоп нікто нє дагадался, ми єйо на рускій пєрєвєдьом. Тіпа — Сєйчас ти в армії.

— О-ба-на! — всі широко відкрили роти від такого легкого вирішення глобальної проблеми.

Я пішов перекладати текст, а пацани здирали партії, перемотуючи пісню туди-сюди на магнітофоні. Через двадцять хвилин ми вже валили нічим не гірше за Статус Кво, а під вікнами нашої каптьорки зібралася невелика купка наших перших фанів, які курили та плювали собі під ноги, вживаючись у роль героя нашого хіта.

Мене навіть не будили вранці — я йшов на десяту на репетицію.

— Бєрєгі голос, — сказав мені Скворцов, — штоб нє абасрался на смотрє.

Я їв подвійні порції, масла давали ледь не по кілограму, щоб змазувалися голосові зв’язки. Подумки я вже бачив себе керівником того ансамблю аж до дємбєля, і спокійно засипав під крик днєвального «Рота, Атбой!».

Було перше травня 1987 року. Поприїжджали наші батьки, їх запустили на територію учєбки, і ми могли фрагментарно спостерігати їх у щілини в паркані, який відділяв наш плац від стадіону, де мав проходити святковий концерт. Нас відвели в баню та дозволили так довго митися, ніби завтра намічалися торги людьми. До мене підбіг Скворцов:

— Бистра бєгі в музикалку, трубач забалєл — будєш іграть на парадє.

— Кузьма, бєрі тубу і пашлі строіцца, — рукавадітєль тикнув мені в руки трубу, розміром з Володимирський собор, і я, одівши її собі на голову, як факіри замотуються пітонами, з підкошеними колінами поковиляв за оркестром. То аж ніяк не входило в мої плани, адже я мав тільки співати Статус Кво, а тут бляцка туба намалювалася. У тій всій історії був лише один плюс — у туби всі ноти звучать однаково, приблизно як пукає кінь. Я колись чув то діло в селі, коли дядько їхав на возі і збирав в людей молоко, а кінь нервово бив копитом і в такт випускав в атмосферу скомпресовані дози пропан-бутану з характерним ритмічним звуком. Коротше, якщо дути по темі, тобто старатися пердіти в долю з усіма, то можна було й не зганьбитися.

Ми стали в урочисту шеренгу, наш рукавадітєль роздав усім ноти, махнув рукою і ми пішли. У всіх ноти чомусь нормально трималися на спеціальних зажимах, прироблених до їхніх інструментів, а я свої тримав тією ж рукою, якою й тиснув на клавіші. Ноти постійно падали мені на ніс, і я наступав на ногу комусь зліва або бив тубою по голові когось справа. Я поняття не мав, як у таких умовах можна грати на цьому оргазмотворчому інструменті, і з кожним подихом в мене темніло в очах.

До кінця першого маршу я зрозумів, що без нот буде не гірше, і непомітно кинув їх під ноги оркестру. Почався другий марш, і я з усіх сил старався пердіти в першу долю з бубністом. Мене це починало забавляти. Я вдував життя в цю вихлопну трубу від щирого українського серця, і мої губи від приливу крові вже починали нагадувати коров’ячі. Маленький кларнетист, який йшов справа від мене, кривився, ніби з’їв тарілку лайна, бо жерло моєї труби впиралося йому просто у вухо. Думаю, він переживав перегрузки більші, ніж пілот винищувача, та подумки вже відкладав гроші на операцію барабанної перетинки. Саме він, гад, і розкаже через три години командиру роти, що я і туба — речі несумісні. Але до того викриття було ще трохи часу, і я святково задував у свій мундштук і згадував слова пісні, з якою мав вийти на сцену за годину.

Нарешті, ми пройшли останнє коло й зупинилися біля трибуни з начальством. Я почував себе так, ніби здав відро крові для жертв Хіросіми. Губи тремтіли і тепер уже були величиною з чебурек. Дико хотілося пити і срати. В мене чомусь завжди вихід на сцену супроводжувався викидом негативної енергії. Я стояв у задньому ряді, тож зробивши крок назад, опинився в корчах. Все навколо майоріло прапорами і транспарантами, один з яких — з надписом «Пабєдім імпєріалізм» прикривав мій відхід. Не випускаючи тубу з рук, я зняв штани і наклав усе нажите за останні пару днів на мурашник, який був під деревцем, чим поставив хрест на багаторічній праці його багатолюдної сім’ї. Використавши замість паперу лопух, я загнав собі в тіло пару будяків — в народі їх називають орденами, бо, коли їх кидаєш, вони прилипають до одягу. І зараз вони також прилипли, але з внутрішнього боку моїх штанів, чим дуже прикрасили моє і без того багатогранне існування. Я повернувся в стрій, і рукавадітєль дав мені знак підійти до сцени. Ноги підкошувалися,