Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

дар тримає славу галицького художнього скла, знали всі його земляки. Але у своєму саду – не Гетсиманському, а українському – одухотворений цим благословенням селянин сотворив живий образ найвищого вияву Христового страждання за гріхи людства.

Рукотворна ікона в дереві промовляла до всіх сущих, проймаючи до найглибших сокровень душі. Мимоволі перед хатою скликаний цим випроміненням Христової жертви люд прикляк на коліна і почав молитися. Відтак печаль людська найсумнішої на планеті п’ятниці вибухнула симфонією всесвітнього розпачу.

Страждальна мати під Хрестом стояла.

Стала ридати, в сльозах промовляти:

– Ой, сину, сину, за яку провину

Переносиш нині тяженьку годину на хресті?

Може, усю тисячу християнських літ Кедрівка возносила до небес цю пісенну скорботу, але, напевно, ще ніколи в ній не було стільки болю, розділеного з Ісусом. Кожна селянська мати, що також умивалася сльозами перед образом, неначе зливалася всім своїм єством із Божою Матір’ю. Бо та тяженька година комуністичного диявольства чорною хмарою зависала над християнською Україною, і здавалося, Страсна п’ятниця, що прийшла сюди у 1944-му, терзає безнастанно з тієї чорної миті карпатських спадкоємців Дніпрової купелі.

Кедрівський живописець назвав свій образ, як голосила душа його односельців, «Страждальна мати». Напевно, він не знав достеменно з історії світового іконопису, бо ніколи не був у соборі Святого Петра в Римі, що там знаходиться точно такий самий образ уславленої у віках скульптури «Пієта». Створив її у 24-річному віці знаменитий Мікеланджело, після чого навіки ввійшов в історію світового мистецтва як геніальний художник.

Кедрівський самородок, слава якого сягала не далі його села, не знав, що ця рання робота одного з найвидатніших майстрів образотворчого мистецтва визнана найгеніальнішим твором в історії світової скульптури усіх часів і народів.

Очевидно, йому, Бальтазарові, було байдуже до золотих лаврів Мікеланджело. Але він плакав від щастя, споглядаючи, як його благословенне одкровення в дереві воскрешає пригнічені душі рідного йому люду і розкриває навстіж їхні зболені серця, немов вранішнє проміння крокуючого ввись сонця розкриває до світла і тепла вмиті росою квіти на вбогому селянському обійсті.

Влада не стала чекати Великодня. Наступного дня Бальтазара викликали до сільради, і районний начальник у райтках і з «Паміром» у зубах люто процідив крізь ці зуби:

– Слышь, ты! Убери это немедленно. Иначе загремишь, сам знаешь куда.

– Куди?

– В Сибирь! Богомаз ты доморощенный.

– У Сибір так у Сибір. Це ж ваша безбожна Росія. Там таких, як я, треба. Буду там ікони ставити. Може, навернетеся.

– Он еще пасть раскрывает. Убери, тебе сказано!

– Не приберу. Тільки через мій труп.

– Что ты сказал? Бандеровская сволочь! Мы снесем эту болванку деревянную вместе с твоим домом и всем твоим отродьем.

– Попробуй.

Марія неохоче відпускала Андрійка на колгоспний тік. Машинерія там пощади не знає, а то ж діти. Підгортати зерно під сушильню, що гребе електролопатами збіжжя докупи, – проста робота. Але не для юних нащадків Шевченкових кріпаків.

Відтоді, як та клята автолопата підгорнула в Маріївцях за руку дитину і втягнула під прес, похрупавши кісточки, немовби галузки, брати молодших школярів до роботи при машинах заборонили. Батькам безрукого інваліда виписали в колгоспі три мішки комбікорму за завдані збитки, вчителеві винесли догану, та на тім і обійшлося. Бо як без дармової дитячої праці? Заборону вже наступного літа скасували. Бо в Міносвіти СРСР діяла інструкція, яка поширювалася на весь Союз. І ніяка відрубана рука в якійсь там Галіцманії не могла збити з програми процес трудового виховання. Кожен дітвак мав за літо відробити 30 трудоднів. Інакше його не переводили у старший клас. Оцінки з математики чи то хімії значення не мали.

Тримання дітей у тенетах дармової трудової повинності називалося триманням у таборі. Точно так, як називалися гітлерівські концентраційні табори в Бухенвальді й Дахау чи сталінські в Норильську й Тобольську. Табір – він і в школі табір, і несть їм числа. Такі собі сотні тисяч маленьких гулагів для молодшого та середнього шкільного віку. Найперше в дитинстві юний мешканець Країни Рад мав сформуватися, як раб системи – слухняний і безвідмовний, а вже потім той раб міг стати мудрим, середнім чи геть дурним. Усі сорти людського матеріалу підходили режимові. З одних згодом виходили академіки, з інших – середня керівна ланка, а вже внизу піраміди – багатомільйонний гегемон, якому все втовкмачили з точністю до навпаки – його рабське становище означало не що інше, як те, що він є носієм влади. Держава ж пролетарська, а партія – робітнича і ще трохи селянська з мінімальним прошарком інтелігенції. Тому кожен, хто народився в цій комуністичній колбі, мав пройти курс молодого кріпака. «Як гарт увалася сталь» – так називався роман комсомольського ватажка, який втратив здоров’я на комунарській вузькоколійці і, будучи нерухомим і прикутим до ліжка, написав цей катехізис червоного кріпака.

Якби не рабське виховання, якби він зростав не в державі Леніна, а на батьківщині Маркса, у Німеччині, чи на батьківщині Енгельса, в Англії, він би мав виявити елементарний інстинкт самозбереження і вимагав би компенсації він режиму, що позбавив його здоров’я. Так було б у будь-якому, бодай мінімально гуманізованому, соціальному середовищі. Лише не в більшовицькому, де формування моралі раба передбачало подяку за позбавлення себе цього здоров’я. І гордість, що ти віддав усього себе режимові.

Хто знає, чи пускалася Марія в такі аналітичні роздуми, однак сина до трудового «лагеря» на літо не пускала. Формально чіплялася за трагедію з безруким корчагінцем із сусіднього села. Має ж вона право дбати про власну дитину і не пускати її під ніж. Хоча б сам Хрущов із Мікояном прибули до Кедрівки і спонукали її до цього злочину. І коли вона гнала з подвір’я директора школи з такими прокльонами на голову самих членів політбюро, педагог знав, що вона говорить правду.

У селі всім було відомо – Марія нікого, окрім Бога, не боїться. Вона була єдиною в районі, а може, й більше, хто не пішов до колгоспу. Єдина. Жила на пенсію чоловіка-інваліда, котрого в 44-му загнали до Червоної армії, з якої назад привезли за чотири місяці. На носилках занесли до хати вмирати. А він не вмер. Щоранку перемотував собі сам рану, з якої стирчав осколок. І якась незбагненна сила тримала в локалізації цю кровоточину. Дивовижним чином інфекція не поширювалася, а тканина довкруж металу навіть затягалася. Бо за рік він, правда, при палиці, почав ходити подвір’ям – курей годувати, а відтак і дрова рубати. Руки ж цілі та й міцні нівроку.

Якби вона пішла до колгоспу,