Читати книгу - "Одинадцять хвилин"

Моя мета — зрозуміти кохання. Я знаю, що жила повним життям, копи кохала, і знаю, що тепер усе, хоч би яким воно здавалося цікавим, анітрохи мене не хвилює й не збуджує.

Але кохання — це щось жахливе. Я бачила, як страждають мої подруги й не хочу, щоб таке трапилося зі мною. Вони, що раніше сміялися з мене та з моєї невинності, тепер допитуються, як мені вдається так добре приборкувати чоловіків.

Я лише посміхаюся їм у відповідь і не кажу нічого, бо знаю, що ліки від цього є гіршими, аніж біль.

Я просто не дозволяю собі закохатися. З кожним днем я все більше переконуюся в тому, що чоловіки — істоти слабкі, непостійні, ненадійні, дивні…

Батьки декотрих із моїх подруг уже зверталися до мене з певними пропозиціями, але я всім відмовила. Раніш це мене шокувало, але тепер я просто дійшла висновку, що така поведінка є невід'ємною частиною чоловічої природи.

Хоча моя мета — зрозуміти кохання і хоча я чимало страждала через тих, кому довірила своє серце, я переконалася в тому, що ті, котрі хвилювали мою душу, не змогли розбудити моє тіло, а ті, котрі торкалися мого тіла, так і не розбудили моєї душі.

* * *

Марії виповнилося дев’ятнадцять, вона закінчила додаткові курси й пішла працювати в крамницю одягу, власник якої палко закохався в неї, але Марія на цьому етапі свого життя вже знала, як використати чоловіка, замість того щоб він використав її. Вона жодного разу не дозволила йому доторкнутися до себе, хоча постійно годувала його туманними обіцянками, знаючи, яку владу має її краса.

Влада краси: а як же тоді жити в цьому світі жінкам негарним? Марія мала кількох подруг, на яких ніхто не звертав уваги на жодному святі, до яких ніхто не підходив і не запитував: «Як твої справи?» Хоч би яким це здавалося неймовірним, ті дівчата набагато більше цінували ті крихти кохання, що їм діставалися, страждали мовчки, коли їх нехтували, й, думаючи про своє майбутнє, намагалися знайти в ньому якийсь інший інтерес, крім думок про те, як нарядитися та наквацюватися, щоб сподобатися комусь. Вони були незалежнішими, відданішими самим собі, хоча, — так принаймні думала Марія, — світ мусив здаватися їм нестерпним.

Що ж до неї, то вона чудово усвідомлювала свою красу. Хоча вона майже завжди забувала про поради своєї матері, принаймні одна з них ніколи не виходила в неї з голови: «Затям собі, дочко, краса не триває довго». Через те вона й далі підтримувала зі своїм патроном стосунки, які не були надто близькими, проте обіцяли багато, що спричинилося до значного підвищення її платні (вона не знала, доки їй вдаватиметься лише підтримувати в ньому надію, що одного дня він таки покладе її в ліжко, але поки ця надія в ньому жила, вона заробляла добре), а крім того, ще й дозволу на понаднормову працю (бо хазяїнові, зрештою, хотілося мати її завжди поруч, мабуть, тому, що він боявся, аби вона не мала вільних вечорів, коли могла б зустріти велике кохання). Тож вона пропрацювала двадцять чотири місяці без перерви, маючи змогу давати щомісяця трохи грошей батькам, а крім того, нарешті здійснилася її заповітна мрія! Вона спромоглася зібрати достатню суму, щоб під час відпустки поїхати на цілий тиждень у місто своїх мрій, у місто артистів, у місто, що було поштовою листівкою своєї країни, — в Ріо-де-Жанейро!

Хазяїн крамниці зголосився поїхати разом із нею й оплатити всі її витрати, але Марія збрехала, сказавши йому, що мати згодна відпустити її лише за умови, що вона ночуватиме в домі одного їхнього родича, який займається боротьбою джіу-джицу, адже вона хоче поїхати в одне з найнебезпечніших міст у світі.

— А крім того, — провадила вона, — ви, пане, не можете покинути крамницю просто так, без нагляду, не залишивши в ній жодної особи, якій би ви повністю довіряли.

— Не називай мене паном, — сказав він, і Марія помітила в його очах те, що вже не раз бачила: вони палахкотіли вогнем пристрасті.

Це її здивувало, бо раніше вона думала, що цього чоловіка цікавить лише секс. А тим часом його погляд говорив якраз протилежне: «Я можу дати тобі будинок, родину й трохи грошей для твоїх батьків». Подумавши про майбутнє, вона вирішила роздмухати цей вогонь.

Сказала, що їй дуже бракуватиме праці, яку вона так любить, бракуватиме людей, чиє товариство було для неї таким приємним (вона умисне не назвала нікого зокрема, надавши в такий спосіб своїм словам певної таємничості: може, кажучи «людей», вона мала на увазі саме його?), і пообіцяла бути дуже обачною в тому, що стосується її гаманця та її недоторканості. А правда була зовсім іншою: вона прагнула, щоб ніхто, абсолютно ніхто не став їй на перешкоді, адже вперше в житті вона матиме у своєму розпорядженні цілий тиждень абсолютної свободи. Їй би хотілося встигнути зробити там усе: викупатися в морі, погомоніти з незнайомими людьми, роздивитися вітрини крамниць, бути цілком доступною, аби міг з’явитися казковий принц і викрасти її, забравши із собою назавжди.

— Та й, зрештою, що таке один тиждень? — сказала вона зі звабливою усмішкою й спокусливо вигинаючись усім тілом, щоб ліпше приховати свої справжні почуття. — Тиждень минає швидко, й незабаром я повернуся до своїх обов’язків.

Патрон, прикро засмучений, ще трохи посперечався, але зрештою погодився відпустити її саму, бо на той час він уже плекав таємні плани просити її, щоб вона вийшла за нього заміж, як тільки повернеться, а тому не хотів бути надто доскіпливим і цим зіпсувати все.

Марія їхала дві доби автобусом, оселилася в готелі п’ятої категорії в Копакабані (О, Копакабана! Який там пляж, яке небо!) і, навіть не розібравши свої валізи, схопила купальник-бікіні, який купила, натягла його на себе й побігла на пляж, незважаючи на захмарене небо. Вона подивилася на море й відчула страх, але зрештою увійшла в його води, помираючи від сорому за свій переляк.

Проте ніхто на пляжі навіть не помітив, що ця дівчина вперше зустрілася з океаном, з богинею Єманжею, з морськими течіями, з шумовинням хвиль та з африканським узбережжям на протилежному боці Атлантичного океану, де живуть леви. Коли вона вийшла з води, її відразу атакували жінка, що намагалася продати їй сандвічі домашнього виготовлення, вродливий негр, який запитав, чи вона вільна і чи можна запросити її кудись сьогодні ввечері, та якийсь чоловік, що не знав жодного слова по-португальському, але жваво жестикулював