Читати книгу - "Коли ти поруч"

Вона була зовсім іншою. Ця дівчина була геть позбавлена нахабства, брехні, хитрощів. Увесь її вигляд промовляв: «Ось я така: відкрита, чесна, добра. Я майже не користуюся косметикою, не ганяюся за дорогими речами. Мене можна або любити такою, якою я є, або взагалі не любити».

І Олексій закохався. Він любив її вдень, коли бачив на роботі, любив у вільний час при зустрічах, любив у мріях, любив уві сні. Йому подобалося спостерігати, як пурхають її чорні вії, слухати, як вона сміється, дивитися, як іде по коридору в лікарняному халаті…

– Туман такий, що майже нічого не видно.

– Тут завжди так. Особливо навесні й восени. Напевно, тому, що недалеко Кременчуцьке водосховище.

– Здається, що хмари опустилися і ми летимо десь високо-високо, – сказала Даринка і, відчинивши вікно, висунула руку.

– Досить тобі літати в небесах, моя пташко. Скоро четверта година, ми виїдемо з цієї суцільної колії на трасу і помчимо прямо, прямо і прямо.

– І незабаром будемо в Дніпропетровську, – додала Даша.

Вона трохи помовчала і поморщила носика.

– От тільки мені не подобається, що такий густий туман. Добре їхати зараз. Тут немає машин, немає великого руху.

– Чому ж немає машин? Уранці їде туди і назад молоковоз. Потім ще в селі є п’ять машин.

– Які виїжджають із дворів по святах? – засміялася Даринка.

– Ти, зайцю, не правий. Ці машини годують людей. Щоранку люди їдуть у найближчі міста продавати молоко, сир, сметану і те, що у кого виросло на городі. За рахунок цього люди й живуть.

– А в кого немає машини?

– Ті їдуть на мотоциклах, мопедах або велосипедах до траси. Там, я тобі потім покажу, є зупинка і довгий стіл, де люди продають усе, що можуть. Туди приходять люди і з інших сіл. Загалом, стихійний ринок, де проїжджі можуть скупитися.

– А ти там продавав що-небудь?

– Аякже! Мені дуже хотілося мати велосипед, і ми з бабусею, яка вже померла, ціле літо пішки тягали відра зі смородиною, вишнями, першими помідорами. Я сідав на перевернуте цеберко в один ряд з усіма дорослими і, тільки-но зупинялася машина, кричав на все горло: «У мене найсмачніші, найсолодші вишні!» Один з водіїв, що проходили уздовж ряду, запитав мене: «Чого ти, синку, так кричиш?» А я йому так само голосно відповідаю: «Велосипед хочу купити!» Всі так дружно сміялися!

– Велосипед хоча б купив? – посміхнулася Даша.

– Аякже?! Купив. Може, грошей і не вистачало, я не знаю, але ми з бабусею поїхали в місто і купили.

– Льошо, мене турбує туман. Здається, він став ще густішим.

– Нічого страшного. Поки виїдемо на трасу, зійде сонце і туман розвіється. Ти не бійся, я ж не перший день за кермом. Ти мені віриш, Дашо?

Даринка подивилася на нього і кивнула. Вона йому вірила. І не тільки вірила, вона відчувала себе тендітною і ніжною, бо його надійні, сильні й теплі руки були завжди поруч. Їй було з Олексієм спокійно і затишно настільки, що іноді вона боялася дихати, щоб не злякати своє щастя.

Розділ 3

Сергій припаркував свою «тойоту» біля непривабливого пошарпаного придорожнього кафе. Він зі своєю дружиною Віталіною, або простіше Вітою, виїхав із Дніпропетровська ще вночі. Сергій припускав, що туман розсіється з настанням ранку, але на під’їзді до Кременчука він став іще густішим, а тепер і зовсім стелився над землею непроглядною молочною габою. Він нагадував дим від вогнища і лежав смугами, іноді зовсім густими.

– Вітусю, каву будеш? – запитав він дружину.

Вона мовчки кивнула.

Сергій підійшов до кафе, марно смикнув ручку на пластикових дверях і тільки потім побачив на склі табличку «Стукайте у віконце» та стрілку, що вказує праворуч. Він постукав кінчиками пальців раз, потім другий, третій. Нікого не було. Коли він затарабанив наполегливіше, віконце відчинилися і в ньому показалася заспана та кудлата голова дівчини.

– Вам чого? – запитала вона хриплуватим голосом.

– Каву по-східному можна?

– Так. Зараз.

– Дві, будь ласка.

Віконце прикрилося, і голова зникла. Сергій закурив, глибоко затягнувшись, і подивився на свою автівку. Його чорний позашляховик був мокрим і блискучим, наче недавно побував під дощем, і на ньому застигло безліч дрібних вологих крапельок, які, збільшуючись до потрібного розміру, не витримували своєї ваги на гладкій поверхні та збігали вниз тоненькими струмочками.

Віта вийшла з салону і розгорнула плечі. Від їзди у неї затекли спина й ноги, і вона неквапливо походжала, вдихаючи відсвіжну вологу ранку. В обтяжних джинсах, футболці кремового кольору і кросівках, худенька, з ледь випнутими горбинками грудей, з короткою стрижкою, вона була схожа на не повністю сформованого хлопчика-підлітка. Тільки її м’які контури вилиць і підборіддя, широко розкриті великі замріяні і трохи сумні карі очі та чуттєві, пишні губи, які злегка тремтіли під час розмови, не давали забути про те, що це жінка. У всьому її вигляді таїлась якась безкорисливість, романтична ніжність, таємничість і загадковість. У її великі глибокі очі можна було дивитися до нескінченності, читати її настрій, думки і навіть мрії. Здавалося, її неможливо образити ні словом, ані жестом. Погляд Віталіни приваблював, викликаючи ніжність, захоплення, бажання зробити щось приємне або взагалі неможливе.

Сергій обожнював свою дружину і любив тією неземною любов’ю, яка іноді звалюється на чоловіків і робить їх то слабкими, як діти, то сильними, як кам’янисті тисячолітні гори, то до незмоги божевільними і безрозсудними. Він полюбив Віталіну одразу ж, як побачив уперше. До того моменту він готовий був посперечатися з будь-ким і віддати своє виробництво косметичних засобів тому, хто доведе, що є кохання з першого погляду. Він був далеко не хлопчик на той час і добре знав життя у всіх його проявах. Сергій доти навчився непогано відрізняти чорне від білого і майже не помилявся в людях. Він точно знав, що всі жінки – хижачки, і ніхто його не міг переконати у протилежному. Він міг повести за собою будь-яку жінку, чи то вона одружена, чи вільна. Сергій був упевнений, що всі жінки слабкі та продажні, бо можна купити будь-яку з них. Головне, знайти до них підхід. Для однієї було досить, не поспішаючи, відкрити своє портмоне, щоб вона побачила товстий прес «зелених». У жінки такого типу миттєво спалахували іскорками очі, і вона вже спливала слиною, як голодна тварина, забачивши їжу. Але такий тип жінок у Сергія не викликав ані найменшої цікавості. До другого типу він відносив жінок, до яких потрібен був трошки інший підхід. Можна було, наприклад, запросити на горнятко кави у свій заміський триповерховий особняк з