Читати книгу - "Ностальгiя"

проте побачене перевершило всі його сподівання.

Це, власне, було й не село, а такий собі хутірець, що тулився до річки, доволі широкої, бо кілометрів за десять відсіль її перегачувала районна електростанція, але тут було тихо і чисто. У такій благодатній місцині хутірець не розрісся в чимале село тільки тому, що з одного боку його підпирав сосновий ліс, а з другого річка, — ось така золота серединка.

Стахова хата була не нова, проте стояла ще міцно, хоча, оббита дощами й занедбана, просила хазяйських рук. Стахові руки до неї, звісно, не доходили, цей хазяїн, як тільки з’являвся, відразу кидавсь до вудок і біг на річку, до якої, слава Богу, можна докинути палицею.

І тоді, коли вони приїхали туди вдвох, Микола ще не встиг роздивитися, що й до чого, а Стах уже виносив з повіточки снасті, хапливо розмотував їх, заплутуючи жилку, щось рвав, зв’язував, гачки сипалися з його рук у бур’ян, яким буйно заросло подвір’я, з коробок розповзалися черв’яки, куплені в Києві на рибальському базарі, опариш змішався з макухою, а Стах щось грундзяв, ладнав, сичав, наколюючись на гачок, не мав коли дістати ножик і зубами перекушував жилку, покрикуючи на Миколу:

— Давай, старий, не мнися, вари принаду, роби-бігай, щоб я бачив, та швидше ж, бо ти тут зостанешся, а мені післязавтра їхати, май же ти совість, подивися, яка погодка стоїть, знаєш, як зараз бере? Потім тут розкладешся, роздивишся, позамітаєш, покосиш, будеш собі князювати, а зараз не мамляйся, вари пшоно, та макухи туди побільше, макухи, — підганяв Стах і затискав грузило на волосіні зубами, наче обценьками.

Він був несамовитий у цьому ділі, фанат, але, що цікаво, з його фанатизму пуття було мало, більше виходило сміху, хоч сам Стах невдачі брав близько до серця, після них надовго затихав і тільки кусав свого правого вуса.

— Біжи до баби Марфи, — кричав він, — попроси конопляного насіння, у неї є.

— Якої баби? Хіба ж я знаю її?

— Оно хата, скажеш, що я просив, вона дасть.

— Та незручно мені.

— Чого там незручно? Знаєш, як на запах коноплі йде риба? О-о-о! Ми й бабі на юшку дамо, гайда! — І вже натягував на себе рибальську екіпіровку — зелену брезентову робу, гумові ботфорти та якийсь допотопний капелюх, що в ньому покійна Стахова тітонька, мабуть, підсипала квочку.

Нарешті вибрались до річки, повсідалися поруч на дерев’яному місточку, що підводив од берега до глибини.

— Це часом не ти зробив? — спитав Микола.

— Та де! Коли б то я встиг? Сергій змайстрував. — Казав, наче той Сергій був Миколиним сватом. — Він щороку новий тут вимощує. Навесні в льодохід крига ламає старого, от і доводиться робити все заново. Дерева у нас вистачає. Але ша! Як будемо бубоніти, то дідька лисого впіймаємо. Все, мовчок.

Він нажбурляв у воду пшоняної каші з макухою, і тремтячими від нетерплячки руками став розмотувати вудку, і, звичайно ж, загнав у штани гачка, посмикав, посмикав — не слухається, то Стах одірвав жилку і прив’язав нового, а того так і лишив у холоші.

— Не вилазиш — не треба, — сказав він гачкові і раптом верескнув: — Поклало, тягни!

Микола й сам бачив, як його поплавок плавно лягав на воду, підсік, вудлище пружно зігнулося. Підводив рибину до містка, а Стах уже вимахував підсакою, наче ловив у сачок метелика. Чималий підлящик, грамів чотириста, таки затріпотів у підсаці, але, дістаючи його, Стах звалив у воду відкриту коробку з черв’яками. Добре, що біля хати лишили ще одну, запаслися, то Стах збігав, приніс, та на цьому пригоди не скінчилися.

То він перекинув свою вудку навхрест через Миколину і так посплутував жилки, що сам чорт не заплутає, то забув закрити садок — і сріблястий фунтовий підлящик поплив собі пастися на глибину, та найкумедніша оказія сталась тоді, коли, замахуючись вудкою, як батогом, Стах і сам шубовснув у воду. Відсапуючись та відпльовуючись, він вибрався на берег, стояв мокрий як хлющ, приголомшений і жалюгідний, а побачивши, що Миколу душить сміх, сказав ображено:

— Це ти мене піхорнув. Розігнав усю рибу. — І пішов до хати перевдягатися, чвакаючи важкими ботфортами.

Тільки завдяки тому, що річка ця справді була щедрою, вони впорожні не зосталися. Під вечір пригодувався карась, брав часто, як у ставку, і Стах сказав, що це однієї весни у ближніх селах попроривало ставки і вся риба з повінню пішла у річку. Карась попадався чималий, нагуляний, з ікрою — вистачило на юшку і їм, і бабі Марфі, яка віддячила горнятком козиного молока.

Увечері, коли сиділи на подвір’ї біля багаття і ласували карасями, зайшов Сергій. Це був здоровенний молодий чолов’яга з хижим носом і добрими, як у дитини, очима. У ньому чулися впевнена сила та стримана прихована міць, од якої дужі чоловіки стають повільними і вайлуватими — усе в них повагом, неквапом. Сергій і говорив повільно, так ніби викочував слова зі своїх широких грудей.

Від юшки відмовився, сказав, що на рибу вже не може дивитися, а чарку випив охоче — цідив її теж поважно, не кривлячись, наче мед.

— Надовго? — спитав у Стаха.

— В неділю їду. А Микола побуде довше, якщо нудьга не заїсть.

— Одпуск?

— Та ні, взяв роботу з собою. Писатиме.

— А-а-а.

— Ти наглядай тут за ним. Щоб не вкрали.

— Буде порядок. У нас тільки сіті один в одного крадуть. Споконвіку крадуть. Так повелося.

— У нього сіток нема. Вудки та спінінг.

— Маєте, хлопці, терпіння, — похвалив Сергій. — А я не можу ото стільки висидіти.

— А місток щороку майструєш.

— Я пошти´ не ловлю з нього. Діло друге сіточка. Потрусив — і є. Тіки не думайте, що я на продаж ловлю. Нє. Це он Горобець, ти його, Сташку, знаєш, той да, той тяга на базар. І в тебе потягне, якщо лежить шось не так. Горобця стережись.

— Ти не лякай Миколу, — засміявся Стах.

— А чого йому боятися? Тіки шо — зразу до мене. Ніхто не зачепить. Це всі знають. Колись Горобець украв був у мене путанку, то тепер десятому заказуватиме.

— Нам’яв боки? — спитав Стах.

— Нє-е-е. Він старий чоловік, п’яничка, не з руки його бити.

— А що?

— Конфіскував у нього все браконьєрське імущество. Без суда і слєдствія, —