Читати книгу - "Месопотамія"

з іншого місця. Туман підступав усе ближче, тихо й невблаганно наближаючись до її теплого тьмяного тіла.

— Скажу так, — якось здалеку почав Беня. Він стояв під лампою й тримав у руках стопар, ніби виголошуючи тост. Причому виголошував його, звертаючись перш за все до дядь Саші, котрий у сутінках став зовсім темний, гостроносий і непроглядний. — Що мені найбільше подобалося в Мараті, — вів далі Беня, — це його чоловічі якості.

Він роззирнувся по нас, чекаючи на підтримку, проте ми не зовсім розуміли, що саме він має на увазі, тож Беня знову звернувся до дядь Саші.

— Я хочу сказати, — пояснив він, — що Марат завжди був таким, яким має бути справжній чоловік — дорослим і відповідальним.

Усі погодились, а Беня продовжив:

— Ми ж разом ходили до школи, правда? Ми одного віку. Коли Марат записувався на бокс, я ходив записуватися з ним.

— Я теж, — додав Костик.

— І я, — додали в один голос ми із Семом.

— Так, — продовжив Беня, — але нас не взяли. Я знаю, — знову звернувся він до дядь Саші, — у вас там, на Кавказі, кожен другий боксер. Або самбіст.

— Або альпініст, — додав дещо не в тему Костик.

— Але Марат був справжнім бійцем, — не дав перебити себе Беня. — Він навіть режим не порушував. Навіть коли почав зустрічатися з Аліною, — звернувся Беня вже до Аліни, — не пропускав тренування.

— Так-так! — підхопили ми в один голос.

Аліна напружилась, порожні келихи озвалися в її руках. Усі затихли.

— І тут, — сказав Беня, перевівши подих, — я можу розповісти вам таку історію. Можливо, ви її не знаєте.

І почав розповідати. З його слів виходило так, що перші рукавички Маратові подарував тато. Ще коли Марат не стояв як слід на ногах. Себто спочатку Марат навчився шанувати батьків, потім боксувати, а лише потім — ходити. Боксував він натхненно й наполегливо, всюди і весь час. Удари його, за словами Бені, несли супротивнику поразку й забуття, а його спорттовариству — славу й звитягу. Тренери відразу це помітили, його й узяли з ходу, не спитавши, скільки йому років, де він навчається й хто він за віросповіданням. А даремно, наголосив Беня. Оскільки справа віри була для Марата справою честі. Він завжди мав при собі священні мощі, привезені йому Бенею із Синаю, а що ніхто з нас ніколи в очі їх не бачив, то лише з тієї причини, що мощі виносити в ринг суворо заборонено олімпійським комітетом. Крім того, Марат чинив усі намази, шанував вечір п'ятниці, не їв м'яса й віддавав на церкву десятину. На яку саме церкву, Беня з'ясовувати не став, обмежившись сухими цифрами. Тренери, поза сумнівом, розуміли, кого саме виховують у себе на базі, з ким їм пощастило перетнутися в їхньому нікчемному житті. То й ухопилися за Марата, мов за останній шанс. Що цілком зрозуміло: кому ж не хочеться виховати олімпійського чемпіона? Всім хочеться. Його й виховували на чемпіона — так і не інакше! Він це відчував, тож коли його вчергове намагалися перетягнути на історичну батьківщину, на Кавказ, уточнив Беня, він завжди говорив, що тут його виховали, тут він і реалізується як професіонал. Амбіції завжди сповнюють нас сили й витривалості. Клопітка щоденна праця, виснажливі тренування, цілеспрямований шлях до мети — усе це не могло не дати результату. З простого чеченського хлопчика Марат перетворювався на спортивну надію Харківщини. Не було такого суперника, дещо патетично заявив Беня, звісно, у його ваговій категорії, виправився він, який вистояв би проти нашого Марата бодай п'ять раундів! Я хочу згадати, почав згадувати Беня, як він готувався до бою. Утримання й піст, молитви та медитації, покора й упевненість! — Беня остаточно збився з теми. — Шкіра його з віком ставала міцною, а кості — твердими й холодними. І коли він бився за звання чемпіона області, батьки міста завмирали на трибунах, слідкуючи за його граційними рухами та переможним криком!

— Так усе й було, — погодився дядь Саша, і синя сльоза скотилася йому в коньяк.

— Жодного бою! — далі виголошував Беня. — Жодного бою без перемоги! Жодних зборів без звитяги й успіху! Кров ворогів запікалася на його волоссі, їхнє голосіння супроводжувало його поступ! До його взуття намагалися доторкнутися найкрасивіші жінки! — тут Беня згадав про Аліну й затнувся. — Ну, мається на увазі, від федерації, — пояснив він, — профспілкова робота, трудові резерви.

Але всім якось ураз стало незатишно, тож Беня не вигадав нічого кращого, як говорити далі:

— А ось історія, яку я вам хочу розповісти, сталася саме на зборах. У Ялті. Я чому так детально розповідаю, — пояснив Беня, — сам там був. Ніхто не міг змагатися з Маратом у спритності й витривалості. Ніхто не міг вистояти проти нього, не втративши здоров'я. Ніхто не сумнівався в його великому майбутньому. Крім Чорного. Як його звали, я тепер і не згадаю. Хоча, — замислено замовк Беня, — чому ж не згадаю, Чорним його всі й звали. Був він не місцевий, батьки його приїхали звідкись зі Сходу або із Заходу — не пам'ятаю. Чорного як бійця ніхто сьогодні й не згадає. Його й тоді мало хто помічав, усі говорили лише про Марата. І ось Чорний на зборах зірвався. Жили вони на базі, до міста їх не випускали, режим, розпорядок, ранкова гімнастика. І ось тренерський штаб викликали на якусь нараду. Причому весь. Тут-то Чорного й понесло. Спочатку він пив сам. Потім споїв масажистів. Потім узявся за юніорів. Єдиний, хто з ним не пив, — Марат! Два дні ламав його Чорний, два дні спокушав. Що лише не пропонував. І масажистів підсилав до нього, і юніорів підмовляв. Але так і лишився ні з чим! І тому я пропоную випити, — спробував якось завершити всю цю історію Беня, — за нашого приятеля, за Марата, за його чоловічі якості, — я помітив, що Аліна не дослухала й рушила до будинку, і туман холодив її литки, доки вона проходила подвір'ям, — за його витримку, — не міг зупинитися Беня, — за його відданість спорту й справжній чоловічій дружбі!

Ніхто не був проти випити, ніхто не мав нічого проти справжньої чоловічої дружби. Дядь Саша, худий, з голеною головою, з акуратною смужечкою вусів, у своєму чорному піджаку схожий був на сажотруса, який упав із даху просто до святкового столу й тішився, адже все могло скластися куди гірше. Що темнішим ставало небо, то тривожніше горіли лампи над нами. Темрява стояла довкола них, ніби вода довкола нерухомих сомів, не наважуючись сколихнути їхній спокій.

Ми всі знали цю історію. Доки