Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

нам було годі. Недосяжний для наших переконувань і прохань, він щось відповідав уривками свого внутрішнього монологу, на розвиток якого не могло вплинути ніщо зовнішнє. Завжди з головою в тих аферах, нездорово збуджений, з червоними плямами на сухих щоках, він просто не бачив нікого з нас.

Ми починали звикати до його нешкідливої присутності, до тихого белькотіння, до дитинного, затопленого в себе цвірінькання, переливи якого, зрештою, лунали десь на межах нашого часу. Тоді він уже став зникати на багато днів, провалюючись десь у найзанедбаніші закамарки помешкання, і знайти його було ніяк.

Поступово ті його зникання перестали нас хвилювати, ми звикли до них, і коли він через багато днів звідкись там вилазив знову, на кілька дюймів менший та худіший, це вже не могло якось надовго прикувати нашу увагу. Ми просто перестали з ним рахуватися — настільки далеко він відійшов від усього людського і справжнього. Вузлик за вузликом він відв’язувався від нас, крапля по краплі втрачав усі зв’язки, що єднали його з людською спільнотою. Що з нього ще залишалося — це рештки тілесної оболонки й ота дрібка безглуздих дивацтв, але й вони могли котрогось дня зникнути так само не зауваженими, як сіра купка сміття в кутку, що її Аделя кожного дня виносила з дому.

Птахи

Настали жовті, заповнені лише нудьгою зимові дні. Поруділу землю вкривав дірявий, витертий і як на неї надто короткий сніговий обрус. Багатьом дахам його не вистачило, тож і лишалися вони чорними чи іржавими, ґонтові стріхи й арки, що крили під собою закіптюжені горища — чорні обвуглені надбудови, наїжачені ребрами крокви, платви[19] і бантини[20] — темні легені зимових завихрень. Кожен світанок відкривав нові комини й димарі, що виростали за ніч, надмухані вітрами ночі, чорні свистульки чортових органів. Сажотруси не могли відбитися від ворон, які, мов живі чорні листки, обсідали щовечора гілля дерев перед костелом, відривалися від нього, тріпочучи, щоб урешті знову припасти, кожна до свого місця на своїй гілці, на світанку ж відлітали геть великими зграями — хмарами сажі, шматками кіптяви, розхвильовані й фантастичні, миготливим кряканням цяткуючи брудно-жовті смуги світанку. Дні затвердівали від холоду та нудьги, мов буханці минулорічного хліба. Їх надпочинали тупими ножами, без апетиту, в ледачій сонливості.

Батько вже не виходив з дому. Він палив у грубах, опановував ніколи досі не вивчену суть вогню, вчувався в солоний металевий присмак і вуджений запах зимових пломенів, в зимні пестощі саламандр, що лижуть блискучу сажу в горнилі димаря. У ті дні він із великою втіхою ремонтував усе, що міг, у верхніх реґіонах кімнати. Будь-якої денної пори можна було бачити, як, умостившись на вершечок драбини, він щось майструє під стелею, побіля карнизів великих вікон, над кулями та ланцюгами підвісних ламп. Подібно до малярів, він послуговувався драбиною як здоровенними ходулями, і на тій високості пташиного лету почувався найкраще — поруч із мальованим небом, арабесками та птахами стелі. Від практичних справ буденщини він віддалявся все більше. Коли мати, сповнена турбот і переживань щодо його стану, силкувалася втягнути його в розмови про оборудки та платежі найближчого ultimo[21], він слухав її неуважно, сповнений тривоги, що відбивалась у посмикуваннях загубленого обличчя. Бувало, що він раптово перебивав її заклинальним жестом, аби відбігти в куток, припасти вухом до шпарини в підлозі і, наставивши вказівні пальці обох рук, що мало засвідчувати надзвичайну важливість розпочатого дослідження, вслухатись. У той час ми ще не розуміли сумного тла всіх тих екстраваґанцій, печального комплексу, що визрівав у ньому.

Мати не мала на нього жодного впливу, натомість особливою шаною та увагою він обдаровував Аделю. Прибирання кімнати було для нього великою і важливою церемонією, що її спогляданням він ніколи не міг знехтувати, зі змішаним почуттям страху і солодкого трепету відстежуючи всі Аделині маніпуляції. Усім її діям він приписував глибше, символічне значення. Коли дівчина молодими сміливими ривками совгала по підлозі щітку на довгому держаку, це переходило будь-які межі. З його очей текли сльози, обличчя перекошував безгучний сміх, а тіло здригалось у розкішному спазмі оргазму. Його вразливість на лоскотання доходила до шалу. Вистачало Аделі спрямувати на нього палець, що начебто збирався його полоскотати, як він із диким сполохом пускався навтьоки всіма кімнатами, захлопуючи за собою всі двері, щоб нарешті в останній упасти животом на ліжко і звиватися в конвульсіях сміху від самого лиш уявляння, котрому був не в змозі опиратися. Завдяки цьому Аделя мала ледь не обмежену владу над ним.

Тоді ж ми вперше зауважили в батька пристрасне зацікавлення тваринами. Спочатку це була пристрасть мисливця і митця в одній особі, можливо, доповнювана дещо глибшою зоологічною симпатією живого створіння до собі подібних, але й настільки відмінних біологічних форм, експериментуванням у досі не випробуваних реєстрах буття. Щойно в пізнішій фазі ситуація набула того несамовито-збоченого, глибоко грішного і протиприродного виразу, що його краще взагалі не виносити на привселюдні оглядини в денному світлі.

Усе почалося з висиджування пташиних яєць.

Завдяки тяжким зусиллям і великим грошовим витратам батько отримував із Гамбурга, Голландії та з африканських зоостанцій запліднені пташині яйця, що їх підкладав під велетенських бельгійських квочок. Ця процедура, зрештою, була цікавою й мені — передусім вилуплюванням пташенят, цих вельми дивовижних за формою та кольорами істот. Було неможливо розгледіти в цих монстрах з величезними фантастичними дзьобами, що відразу ж по народженні широко роззявлялися й хижо сичали стулками горла, в цих ящурах з вутлими, голими тільцями виродків, майбутніх павичів, фазанів, глухарів і кондорів. Розміщене в кошиках, у ваті, це зміїне поріддя підводило сліпі, оброслі більмами голови на тонюсіньких шиях, безгучно репетуючи німими горлянками. Батько походжав уздовж полиць у зеленому фартусі, мов садівник уздовж теплиць із кактусами, і виманював з небуття всі ті сліпі, сповнені пульсування пухирці, недолугі черева, здатні сприймати навколишнє тільки у вигляді їдла, ті відростки життя, що навпомацки пнуться до світла. Кілька тижнів по тому, коли ці сліпі бруньки порозпускалися на світлі, кімнати наповнилися кольоровим граєм, миготливим цвіріньканням своїх нових мешканців. Вони обсідали карнизи фіранок, виступи шаф, гніздились у гущавині цинкового гілля та арабесок на розгалужених підвісних лампах.

Коли батько брався студіювати грубезні орнітологічні компендіуми, гортаючи в них кольорові вкладки, здавалося, що з них вилітають оті пернаті фантазми і що вони наповнюють кімнату кольоровим тріпотінням, пурпуровими клаптями, сапфірними, смараґдовими та срібляними стрічками. Під час годування вони влаштовували на підлозі барвисту схвильовану грядку, живий килимок, який розпадався,