Читати книгу - "Кулінарні фіґлі"

знаю напевне: кожна людина має стільки радості в житті, скільки вона сама її вигадає, а потім утримає в своїх руках.

Я зараз маю радість від того, що Ви тримаєте в руках цю книжку і, можливо, вона Вам навіть подобається. Та, навіть якщо Ви по думки сперечаєтеся зі мною, я все одно рада, бо Ви вибрали мене для хвилини своєї радості чи смутку.

Ідею першого мого «Фуршету…» підказав мені син Назарій після того, як майже одночасно прочитав моє оповідання «Ніколи не розказуйте про космос» і чергову рецензію на котрусь із моїх книжок, в якій рожевощока юна журналістка під акомпанемент цитат із Юнга і Фройда пускала сльозу з приводу сумної долі котрогось із моїх персонажів і Автора книжки, особи яких для недосвідченої рецензентки були тотожними.

Мій син засміявся і сказав: «А знаєш, мамо, у тебе в оповіданні так смачно виписано рецепт «Сповиваних капустяним листям свинячих реберець», що мені вкотре забаглося їх. Чому би про твої кулінарні здібності не дізнатися іншим, щоб знати, яка ти господиня, а не письменниця? Коли б цьому дівчиськові, яке в рецензії насправді плаче над своєю, а не над твоєю долею, але не хоче в цьому зізнатися, дати на ніч книгу твоїх кулінарних рецептів замість Юнга, їй відразу полегшало б. Подумай, мамо, над цією ідеєю – видати кухонну книгу», – сказав багато років тому мій син… І «вбив» мені ще один гвіздок у голову.

У нас у родині так водиться, що не тільки діти слухають поради батьків, але й діти подеколи дають батькам поради не гірші. Отож вісім років тому я виконала синову пораду: написала книгу кулінарних рецептів.

А тепер уже Дюймовочка із Кагарлика – моя невісточка Оксаночка – вичакловує для Назарчика такі кулінарні дива, що свекрусі впору братися за голову, щоб не дуже відстати від невісточки. Бо то не в кожної свекрухи невістка – псяча кістка, як кажуть у Розтоках.

Коли мій син іноді демонструє свої ораторські нахили, я розумію, що була правою покійна бабця, яка вчила мене одразу після пологів: «Щоб ти не сміла давати дитині замість цицьки отой цимпАк – пипку чи «пустушку». Бо таке ніяке, як із пипкою, буде все життя. Годуй дитину лише із ринки (каструлі). Щоб добре і розумно умів говорити».

І що Ви думаєте? До року годувала його лише грудним молоком, а підгодовувала кашкою тільки з маленької каструльки – ніяких вам тарілок, пляшечок, горняток.

Бабця розказувала, що одного із своїх синів, а мого дядька Юрка, вона годувала грудьми до п'яти років. Слава Богові, вуйко тепер має 79 років, іще п'є потихеньку горілку і доньці ще помагає сапати город. А язик має такий, що не тільки до Києва доведе, а якось довів самого-одного і до самої Москви, де живе його син, а мій двоюрідний брат Михайло.

У нашому селі на людей, які мають добре підвішений язик, кажуть: «Йому мама за язик не пряла і на деньку трудодні заробляти не ходила».

Я на деньку ходити не ходила, проте під час дородової відпустки кукурудзи попозбирала – на сотню трудоднів вистачить, якби кадровики зараховували такі трудодні.

Останній місяць перед пологами я коротала у батьків у горах. Увесь день снувати туди-сюди, хоч і вдома, набридало – отож я набирала бабусин телефон і попереджала, що скоро буду. До моїх дідів – 10 хвилин ходу.

Але скільки б я не навідувалася до бабці, дід Власій завжди робив одну і ту ж роботу: лущив кукурудзу. Курям. За неспішною розмовою з дідом «як то давно було» минало по кілька годин. Дід добре стежив, щоб бабця не чула теми нашої розмови – і тоді розказував про те, про що я почала дізнаватися лише в 90-их роках минулого століття.

Я так заслуховувалася тих розповідей, що не завжди ловила момент, коли миска із налущеною кукурудзою зненацька випадала дідові з рук. Дід винувато стискав плечима і просив визбирати зерно. Я мовчки спершу дивилася на круглий, мов сільська Синичена кИчера (гора), свій живіт… І мовчки починала збирати з підлоги кукурудзу. Збирала я її, зігнувшись удвоє, не присідаючи навпочіпки. Навпочіпки працюють лише ліниві й городські, казала бабця.

Коли за той місяць дід перелущив, здається, усю розтіцьку кукурудзу, а заразом – і підзахарецьку з мариничівською разом узяту (Підзахаричі, Мариничі – назви довколишніх з Розтоками сіл), я з полегшенням зітхнула: нарешті не доведеться гибіти над підлогою з кукурудзяним зерном.

Та моя полегкість була недовгою: на час моїх відвідин у діда чомусь починалася раптова слабкість у пальцях, і він щоразу розсипав на підлогу коробку сірників, які також треба було збирати, звісно ж, мені. Бо я не уявляю, що могла б тоді відмовити, зсилаю– чись на свою фігуру. А вона тоді була таки ширша, ніж довша, казали в селі.

Що то продумана хитрість моїх діда з бабцею – оте розсипання і кукурудзяного зерна, і сірників із коробки, – я зрозуміла пізніше, коли вони обоє весело призналися, що таким чином розробляли мені тазові м'язи перед пологами.

А вона й справді виявилася корисною, ота проста і мудра сільська наука – Назарій вискочив на світ Божий, як вилушок із ліскового горіха.

Із того часу я дуже люблю кукурудзу.

І з того часу я усвідомила, чому у мене така витривала спина.

Бачите, жіноча голова завжди пристосована до носіння чи то корони, чи простого банного рушника у вигляді чалми султанші. Але жіноча спина не завжди здатна носити свою біду і біль.

Іще у горах кажуть: коли дитина довго годована цицькою, вона не боїться грому.

Але зі мною чомусь трапилося навпаки. І коли я була маленька, найбільше боялася грому. Може, через те, що колись стала свідком того, як блискавка запалила старезну смереку і вона палала на моїх ошалілих очах так, ніби мала запалити собою всі довколишні гори?

У час навіть не дуже великої зливи я залазила під стіл, притулялася до стіни і намагалася думати про щось приємне. Але чомусь завжди на думку спадало одне: я згадувала сільський обряд гробків. У нашому селі на гробкИ (у чоловіка на Волині кажуть на могилки) ідуть не так, як повсюди – через тиждень після Великодня, а у 40 днів після Великодня, на Возне-. сіння Господнє. І ось у грозу я сиділа із заплющеними очима під столом, слухала, як мені здавалося, світову канонаду грому, – а перед очима поставала проста і безхитрісна цвинтарна картина людської