Читати книгу - "Заклятий козак"

з Варшави. А був він по справах своєї служби королівської. Вже 5 років - з 1534 р. - він старостує в двох багатих округах, Черкаській та Канівській, чотири рази від’їздить до Варшави з доповідями й милостями Варшави на дальше панування. Приїхав і тепер пан Вишневенький Дмитро, і, як добрий господар, заслухує звіт про господарчі справи од управителя своїми маєтностями Яна Лучка.

- Так от, пане Лучко, розповів ти мені про ваш похід з челяддю в степи. - Та, щось пригадавши, й замовк.

- Не турбуйтеся, ясний пане: те, про що я не сказав, через хвильку саме за себе скаже.

- Та що ж воно? Коней хороших степових чи сам мені вчора показував, шаблю в дорогій оздобі ще на воротях підніс…

- Почекайте хвилинку, ясновельможний.

- А воно, правду кажучи, цікаво, коли зразу тобі не кажуть…

На півслові князь зупинився й підвівсь за столом, прикладаючи руку до серця.

- Що ви, пане? - напівголосно промовив Лучко, - це ж полонянка.

Так, це була полонянка, захоплена Лучком вкупі з іншими дівчатами в аулі. Довгі чорні коси спадали через плечі, підіймалися на круглих напівоголених смаглявих грудях і, перекручуючись гадюками, торкалися її круглих стегон.

Вишневенький ще раз приклав руку до серця, але опам’ятався. Вийшов з-за столу й підійшов ближче. Дівчина стояла й спокійно дивилася. Очі - терен.

- Перший раз таку красуню бачу, - прошепотів напівголосно князь Дмитро, - перший раз.

Далі круто повернувся до Лучка.

- Пане Лучко, ціла? - спитав він грізно.

Той не зрозумів і здвигнув плечима. Тоді Вишневенький почервонів, як рак і, схопивши пана Лучка за петлі, струсонув.

- Говори, собача кров? Ну, говори, бо задушу! - і тряс далі.

- Ну? - дихав він.

- О, ясний пане! - напівхриплим голосом, одкашлюючись, промовив пан Лучко. - Невже ж ваша милість могла допустити, щоб ваш вірний слуга насмілився доторкнутися своїм брудним тілом до того, що сам Аллах уберігав ясновельможному?

- А я думав… я думав, ти мені збрешеш і скажеш, що вона вже побувала в паскудних якихось руках…

Під час балачки дівча захвилювалося. На чорних довгих віях заблищали дві сріблинки. Джура подав їй вина.

- Виведи, - наказав князь Дмитро й став ходити по горниці.

Лучко налляв ще по чарці й подав Вишневенькому.

- За чорні очі, панове!

Той ходив, не звертаючи уваги. Пройшовсь раз-два, далі круто;

- А! За чорні очі? Давай!

- Пан, я бачу, чимось заклопотаний, чи не залишив пан у Варшаві блакитнооку?

Вишневенький перекинув у рота чарку й далі ходив.

- Так дозволите, ваша ясність, на ніч привести?

- Що? Чорнооку? Не треба. Поки що не треба. Одне, що зараз мабуть запізно, а по-друге, з дороги, а по-третє, сказати вам, пане Лучко, - я у Варшаві, в палаці князя Вепжека так задоволився, що жінки аж обридли. 1 знову ходив князь Дмитро Вишневецький, староста Черкаський та Канівський з кута в кут своєї світлиці.

А надворі стояла літня ніч. Крізь відчинені вікна високих хором князевих летіли пісні з села Дикий Кут, що далеко розкинулось, нависло десь внизу. Звідти через високі князівські двірцеві мури й густий сад долітали звуки села то веселі з скрипками й бубнами, то, коли ті раптом стихали, - смутні й жалібні, як одвічна селянська доля.

- Жнивують, - кинув Вишневенький на вікно, - а як урожай?

- Не турбуйтеся, ясновельможний, хліба ще позаторішнього миші точать.

- Не про голод мова, пане Лучко, а навпаки, куди будемо дівати добутий хліб?

- Хм? Куди - в комори, ваша ясність, і хліб, і сало, і пшоно - все в комору.

- Покиньте ви, пане Лучко, жартувати. А послухайте, що я вам скажу. У Варшаві я бачився з посланцем од турецького султана. Приїздив робити угоду з панством, щоб покинути раз назавсіди ворожнечу, а саме головне, почати торгівлю хлібом.

- Як так? - здивувався пан Лучко, - а як же він пропонує торгувати?

- Звісне діло: через Буг, Дністер до Очакова та Білгороду, а там на турецькі галери та до Царгороду й далі. Та зрештою це нам нецікаво. Тут річ у тім, як би нам повести справу торгівлі?

- Нам? Ей, не говоріть, ваша ясність, у нас же татари своїми наскоками з дворів тягнуть, а так…

- Пане Лучко! - аж крикнув Вишневецький.

- Що?

- А ось що. Нам треба заволодіти Дніпром, треба зробити так, щоб наші човни, переповнені пшеницею, могли вільно проходити аж до Очакова, і я це зроблю. Я доведу тим випещеним варшавським муцикам, що з головою можна й на кресах бути господарем!

- Так як же ви зробите, ваша моць? Кажіть скоріше!

- Ага! Кортить? Треба збудувати внизу на Дніпрі фортецю й завести в ній свою залогу. Цим ми вб’ємо двох зайців: і хліб провозитимемо, і буде нам безпечніше від татар.

- Так то воно, пане Дмитре, так. Та не забувайте й того, що коли цікавляться турки нашим хлібом, то не менш їм потрібні будуть і полонені з наших селян, що їм постачають татари. Останні не погодяться на таку вигадку, й не буде діла.

- Буде! Кажу - значить буде. - А потім того, - додав пан Лучко, - хто вам буде тую фортецю будувати? Коли будують тут поблизу, то всі зацікавлені у власній охороні, а хто піде будувати під самим носом у татар?

- Як хто? А хто будував оці хороми, хто будує палаци князям Острозьким, Ружинським, Радзивілам? Поспільство, селяни, - ось хто. .

- А коли не захочуть?

- Батогів! Челяді наказати, щоб у три нагаї гнали. Та ви знаєте, які права в цьому надаються панству після останнього з’їзду шляхтичів у Варшаві? Бити, псячу кров, коли не слухається й не робить, - ось що сказало все благородне панство на тому соймі.

- Побачимо, - сказав пан Лучко. - А тепер доброго сну.

- Пора й мені, - сказав і Вишневецький.

II

Челядник Марко Голий не пішов на село. Він десять разів перемивав свого коня, якого добув у татар під час останнього наскоку, чистив рушницю, пістолі, а особливо шаблюку. Він нею зарубав старого татарина, що не хотів віддати свою доньку. Рубався старий, конем втікаючи, а за спиною в нього дівча було. Коли б не оце дівча, проткнув би Марко списом старого татарюгу, та