Читати книгу - "Музей покинутих секретів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
…Ти, звісно, так не думаєш, тобі таке й близько не в голові, — ти взагалі бозна-що собі про мене думаєш, мені навіть страшно робиться часами, — любов і взагалі страшна річ, щаслива — ох не меншою мірою, ніж нещаслива, тільки ніхто чомусь про це не говорить… Ляком війнуло вже тої найпершої хвилини, коли ти, всміхаючись, як до давньої знайомої, рушив мені назустріч крізь телестудійний шарварок, і той ніби вимкнувся перед тобою, пропав із кадру, настільки ти його не завважував, з грацією звіряти в нічному лісі переступаючи через хащі поплутаних кабелів та обминаючи підступну апаратуру, і в мені раптом зринуло заворожливе відчуття захитаного глузду, мовби розсунулася невидима стіна, що відгороджує нас од хаосу, і тепер можна сподіватись чого завгодно, цей невідь-звідки вигульклий незнайомий хлопець може бути шизом, маньяком із тих, що надзвонюють по телефону й підстерігають коло студійного під'їзду, тільки в психів ще бувають такі неприкрито дитинні усмішки (і водночас, як по паралельній колії, встигло ковзнути з жалем, що в цього хлопця напевно є дівчина, молода, з цих нових і відв'язаних, у топику й обтислих штанцях…), і тут я почула його голос, звернений до мене, — і на хвильку притерпла, бо дике питання впало так звичайнісінько, наче ми й справді з ним ледь не в одній пісочниці росли, тільки він кудись був відлучався, задлявся років на тридцять, аж ось він нарешті тут, драстуйте вам:
— Ви мене шукали?.. — Ні фіґа собі заявочки!
— Чого б це я вас шукала?! — цілком притомно обурилась я, вольовим зусиллям пробуючи попхнути назад на місце захитану стіну й повернути довколишньому світові подобу нормальности, — але світ уже вивернувся, мов сукня швами догори, і я бачила в ньому себе збоку, очима цього хлопця, як стою, ще нерозгримована по недавньому запису, мов щойно з телеекрана, на новачків це завше справляє оглушливий ефект: замість знайомої пласкої картинки — тривимірна, та ще й жива (можна приміряти до себе, опустити поглядом на рівень власних губ), — морда кремовим тістечком, волосся гладенько зачесане назад, аби нікому не забракло моїх ніжних вушок, чорний шкіряний жилет і біла з мушкетерськими закаврашами блузка від Bianco (подяка спонсорам у прикінцевих титрах), чорні — теж, до речі, неслабо обтислі — джинси, всі оператори люблять показувати мій вхід у студію дальнім планом, щоб на повен зріст, із ногами в кадрі, — і так я назавжди запам'ятала, в чому була того дня вбрана: непомильна ознака всіх поворотних подій у нашому житті, — але тої хвилини і мій зірковий прикид, і вся моя щойно-вийшла-з-кадру постава були натягнені на мене й застебнуті наглухо, як бронежилет, у повній готовності до бойової відсічі, що ти собі думаєш, парубче, та хто ти, блін, такий, щоб я тебе шукала?!..
— Мені сказали, що ви хочете робити фільм про Олену Довганівну. Ах, он воно що…
— А ви маєте якийсь стосунок до?..
— То була моя бабця. Тобто, — ледь помітна вибачлива усмішка, — не рідна, у других.
А він справді мило всміхається, подумала я тоді: немов роз'яснюється на виду, навіть коли губи при тому так скупо рушаться… Дивна річ, чомусь із першого погляду я автоматично зарахувала була його до російськомовних і вже наготувалась почути цю їхню силувану нововивчену українську, таку тісну, як нерозношений черевик, із раз у раз випираючими болісними саднами чужих фонем — «думафф», «шукафф», і натужними — аж душа обмирає стежити, мов за калікою, — спотиканнями на подумки перекладених із російської конструкціях, так розмовляє наш продюсер — дуже стараючись: «я рахую, що дзвінки в ефір треба прикоротити», «нам потрібна програма більш сильна, з своїм обліком», з чим-чим? — «з обличчям», ага, зрозуміло… (Навіть отакий чисто галицький зворот, «то була моя бабця», ще нічого не доводив, бо ж ці, нові, охоче переймали від галичан характерні слівця, діалектизми, навіть питальні співучі інтонації, й ліпили їх на свій волапюк у найнедоречніших місцях, вочевидь упевнені, що то й є щира українська мова, якої в живому виконанні вони, окрім як від галичан, може, й не чули ніколи, зрештою, а серед галичан що, не буває російськомовних? — послухати лишень, як вони всі в одну душу догідливо щебечуть по-російському, іно опинившись у Києві, а українську зберігають, гейби таємна секта, в суворій конспірації перед місцевим населенням, виключно для вжитку «серед своїх»!) І навіть те, що цей хлопець назвався внуком упівської боївкарки, жінки, чий образ не відпускав мене, відколи я вперше вгледіла її на паршивенькому архівному знімку — таку різко відмітну серед усіх тих вояків із грубуватими селянськими фізіономіями, чепурну й відзіґорну (елеґанцьку, як у них там кажуть!) навіть у повстанському однострої, так зграбно перетяту в короткому стані
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Музей покинутих секретів», після закриття браузера.