Читати книгу - "Відродження Нації"

його горла, коли воно могло підвестись, умитись, людськими, не запльованими очима глянути в очі таким же людям, рівним, дружим, радісним. Уся замучена душа українства в ці дні побожно стала на коліна й молилась Революції: „Нині одпущаєши раба твого, Владико”.

Ми нелукаво, ми з побожним серцем, з чистим захватом вітали Велике Нове. Ми радісно витрусили з серця всі застарілі болі, образи, гіркість, ненависть, ми одягли чисту одіж дружности, братерства, все забули й готові були всіма нашими недобитими силами боронити здобуте.

Ми одразу, без вагання, без торгування повірили в Революцію. І так само без вагання, щиросердно, рішуче одкинули, одшпурнули від себе дореволюційні настрої, наміри, сподівання, розрахунки. Це все стало одразу непотрібним.

І зразу одпали всі инчі способи увільнення, всі орієнтації на зовнішні ворожі до Росії сили. Український сепаратизм тоді помер разом з причиною, що породила його. Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливости, на здобуті права всякого поневоленого.

За 250 років перебування в спільці з Росією українство вперше в ці дні почуло себе в Росії дома, вперше інтереси цеї колишньої в'язниці стали близькими, своїми. Ми стали частиною, — орґаничною, активною, живою, охочою частиною — єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеобхоплюючий лад? Де є така необмежена воля слова, зібрань, орґанізацій, як у новій великій революційній державі? Де є таке забезпечення права всіх пригноблених, понижених і експлуатованих, як у Новій Росії?

Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих „самостійників” або людей занадто вже, хоробливо пронятих національним чуттям. На конференції укр. соц.-дем. роб. партії в квітні питання про самостійність зустріло майже однодушне неґативне відношення. За самостійність висловилось з усієї конференції тільки два-три голоси.

Ми так щиро, так безоглядно були закохані в свободолюбність, у широкість, у безсребренність руської демократії, що навіть запропоновану одною частиною товаришів федерацію на тій конференції не внесли в переглянену програму. Конференція не забороняла боронити цей лозунґ тим товаришам, які вважали його життєвим, але сама конференція, все представництво укр. соціаль-демократії не мало ніякої потреби добиватись цеї форми національного забезпечення. Що ж до самостійности, то навіть уважали небезпечним для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всієї Росії.

Та й для чого відокремлюватись, коли всі потрібні для вільного національного розвитку нашого народу засоби нам буде в повній мірі забезпечено в автономії. Денаціоналізацію, духовне калічення наших мас буде зараз же спинено й знищено українською школою, як нищою, так середньою й вищою. Гальмовані дотепер багаті здатності нашого народу, пущені по природному, найлегчому, найраціональніщому шляхові рідних методів розвитку забезпечать духовну сторону наших домагань. Народоправство, широке місцеве самоврядування, порядкування господарським і політичним життям на Україні місцевими силами, точне зазначення взаємних прав і обов'язків цілої держави та автономної одиниці унеможливить колишню безпардонну, руйнуючу політику централізму, коли всі сили окраїн нерозумно й злочинно висмоктувались на користь інертного, ненажерливого центру.

І резолюція соціальдемократичної конференції від 4-го квітня 1917 року такими словами формувала це:

„Зважаючи на те, що потреба найповнішого розвитку творчих сил України вимагає найширшого економично-політичного її самоозначення; беручи на увагу, що федеративний лад російської держави, як союз автономних національно-теріторіальних або просто теріторіальних одиниць не тільки не може шкодити розвиткові пролєтаріату всієї Росії, — а тим паче українського, — але й є корисний для його; приймаючи під увагу, що федерація автономних національних або краєвих одиниць є найкраща ґарантія демократичних і національних прав кожної нації або країни, — конференція української соціальдемократичної робітничої партії з усією непохитною рішучостю висуває давнє домагання партії — автономію України, яко першу, невідкладну, пекучу задачу сучасного моменту українського пролєтаріату та всієї України. Одночасно, виходячи з рямок партійної проґрами, виголошеної на з'їзді 1905 року, конференція, рахуючись з виключностю подій і домаганням життя, вважає можливим узяти на себе право дозволити товаришам партії піддержувати прінціп федеративної будови російської демократичної республіки й піддержувати автономичні змагання демократій инчих націй”.

В цьому дусі мислило, почувало й діяло за тих днів усе національно свідоме, орґанізоване українство. Наприклад, союз українських поступовців, (орґанізація дрібно-буржуазних ліберально-демократичних елементів усіх напрямів) у перших числах марта оголошує таку свою заяву:

„Ми, члени петроградського, відділу Союза Українських Поступовців, глибоко переконані, що витворені державним переворотом нові правові умови особистого та громадського життя повинні забезпечити порішення тих завдань, які ставить собі український національний рух у об'єднанню з демократичними силами всієї країни.

„Проголошені яко провідні державні основи гасла політичних свобод дають певність, що безповоротно одійшли в минуле всі національні обмеження, так ревно прикладані до українського народу за старого режиму й так широко використовувані ним у боротьбі з українським рухом у обставинах військового часу”.

Далі виставляється цілий ряд практичних домагань що до заведення рідної мови в школах, в деяких урядових інстітуціях і т. д.

Але все це виставляється не як протест-домагання, а як нагадування. „Ми глибоко певні”, „проголошені гасла свобод дають певність”. Сумніву нема місце, проголошені гасла, свято великих днів, сяючі очі обивателя, все є запорукою, що нікого не буде обижено. От треба тільки нагадати про себе, детально перечислити все, в чому українство має потребу, як в основному, дальшому, так і в найближчому, в дрібничках. І совісно, детально указується, що саме треба зараз же зробити.

Так само довірчиво, з захватом і непохитною певностю в негайну, необмежену здійснимість їхніх нагадувань висловлюються всякі українські орґанізації, збори, віча, маніфестації. І так само як в їхніх заявах, так і в їхніх душах нема й сліду недавньої ворожости до російської держави, нема ніяких мрій й планів про відокремлення, сепаратизм, нема й тіні чужинних орієнтацій.

„Українці! Громадяне! Підпірайте новий державний лад, бо він і тільки він несе волю Україні, й що більша наша участь у йому, то ширших прав собі здобудемо”.

Так закликала Рада Українських Поступовців у перших числах марта 1917 року українське громадянство.

Так закликали всі партії, всі течії українського політичного, громадського, культурного й всякого инчого життя. Бо ми знали, що для нас більше, ніж для кого, дорога революція. І ми не лукавили, коли казали, що така Росія, є наша Росія,