Читати книгу - "Конотоп"

- відовів Семен, - без вас не наважувались.

- О’кей, - весело сказав Юр. - З’їж, хлопче, оці гриби, - він показав на гриби, які приніс був Семен, - лягай на диванчик і чекай, поки вони прийдуть.

- Хто вони? - трохи злякано спитав Автовізій.

- Гриби, гриби прийдуть, - заспокоїв його Юр. - А потім роби усе, що я скажу, якщо хочеш повернутися назад у плоть Автовізія, що веде тяжко грішне існування в 1999 році.

- І запам’ятай, Візі, всі репортажі пишеш винятково для газети «Ніч»! - примовляв Семен.

- Ага, - подумав Автовізій, - так і зроблю - золоту жилу не розгребу до кінця, усе лише задля твоєї жовтої рептильки.

…Потім Автовізій побачив себе, вірніше він себе не побачив, але зрозумів, що це він у якомусь незрозумілому просторі… Гриби прийшли!

Він йшов з Юром по сірій тверді. Неба не було, згори сіялось якесь зеленкувате світло, простір справляв враження безкінечного. Збоку височіло - щось, коли Автовізій придивився, то побачив, що це безкінечний ряд підвішених до світляної рейки тіл. Людські тіла висіли, як костюми в магазині. І не було цьому рядові ні початку, ні кінця. Раптом Автовізій побачив СВОЄ тіло, воно висіло, як усі, - підвішене за карк до світляної рейки. Його бельгійська шкірянка, ось його джинси, заляпані вчорашнім коньяком.

- Ходімо, ходімо, хлопче, - вів його далі Юр.

Вони зупинились біля середнього росту тіла, одягнутого в заляпану воском і чорнилом бурсацьку рясу і чоботи, намащені дьогтем.

- Вдягай, - сказав мольфар Юр.

…- Тателе, бурсак ожив! - сказав 2 травня 1659 року корчмарський малий синок Хаїмко батькові, коли повернувся з комори, куди він ходив собі за чесно заробленим півником з паленого цукру.

- Це добре, синку, - сказав Герцель, власник корчми у місті Конотопі…

- Пішли, Шімоне, - сказав пан Чортенко головному редакторові газети «Ніч» Семенови Черевичнику. - Здається, все в порядку.

Семен накрив шотландським пледом непорушне тіло Автовізія Самійленка, яке лежало на тахті, і вони пішли собі геть…

Повернувшись з 1659 року, вільний журналіст Автовізій Самійленко відразу ж сів за написання репортажів. Але він би не був справжнім заробітчанином, якби послухав Семена і писав лише для його газети «Ніч». Ні, Автовізій писав для всіх видань, які лише брали його репортажі. Писав він для газет різних політичних орієнтацій, а згодом і для закордонних видань. З часом Автовізій став дуже популярним, багатим, а надто тоді, коли виграв судовий процес у газети «Ніч». Вони звинуватили цього чесного чоловіка у невиконанні угоди, а хто її бачив, ту угоду?

Найцікавіші репортажі з місця бойових дій, написані Автовізієм для різних газет, ми пропонуємо увазі читачів. Писав ж бо самовидець!

Газета «Ніч»

До 340-річчя Великої Конотопської Битви

За кілька тижнів уся Ненька - Славна Україна буде відзначати знаменну річницю Великої Конотопської битви, яка отримала неоднозначну оцінку сучасної історичної науки. Аби з’ясувати в деталях, ЩО саме відбулось у ті весняно-літні дні 340 років тому, редакція газети «Ніч» відрядила свого спеціального кореспондента Автовізія Самійленка у… минуле (так, так, шановні читачі, ми зробили ЦЕ, методом найновішої езотерично-окультної технології, що називається кармопортація). Успішно повернувшись з цієї не зовсім безпечної мандрівки, пан Автовізій розпочинає друкувати у вашій улюбленій газеті серію репортажів з театру бойових дій.

Автовізій САМІЙЛЕНКО

Спрага подорожнього в пустелі або пошук в стозі сіна

… Вранці спраглий і замучений недосконалістю земного буття, а ще більше відсталістю цієї історичної епохи, я вийшов з… гм… ну, скажімо, готелю і вирішив пройтись славним містечком Конотопом. Вже давались взнаки наслідки кількатижневої облоги цього міста московським військом.

Дефіцитом стало пиво, подорожчав хліб, а оселедця взагалі годі було дістати. Сьогодні я вирішив обійти українські позиції, розпитати козаків про патріотизм, бойовий дух та священну ненависть до московських окупантів, а згодом, якщо буде нагода, взяти інтерв’ю у коменданта Конотопа полковника Козацьких військ України Григорія Гуляницького. Але перед тим, як піднятись на оборонні вали, я мусів зайти до корчми, ні, ні, шановні читачі, не те, що ви подумали - на роботі не п’ю, - просто треба було поповнити мою похідну баклажку чистою водицею. У корчмі було темняво і безлюдно - кому хочеться пити-гуляти, коли супостат - під стінами рідного міста?

- Гершку, - кажу, - негайно дай мені… - і так далі, шановні читачі…

Жидовин-корчмар (по-теперішньому: єврей-бармен) швидко, як на стан облоги, дав мені що треба, наповнив баклажку чистою миргородською мінеральною водою, і я пішов на позиції.

Москалі якраз наступали з північно-східного боку. Вони йшли юрбою на приступ зі списами, алебардами, протазанами, а командири - з оголеними шаблями в руках. На що вони розраховували? Без належної артилерійської підготовки, без продуманого плану дій, без спеціальних знарядь для взяття фортець, без обложних машин, без… словом, без царя в голові, московити йшли на приступ. Йшли стрільці його царського величества. Наші Чернігівського та Ніжинського полків козаки спокійно чекали нападників з наладованими мушкетами і гарматами.

- Відіб’ємо атаку? - стурбовано запитую сотника Ніжинського полку Степана Непийводу.

- Йди, попе, звідси, не духовна це справа по позиціях швендяти, - з добродушним козацьким гумором, посміхаючись у розкішні вуса, каже сотник. Його вводить в оману моє вбрання: ряса спудея Києво-Могилянської академії.

Стрільці московські лише те, що називались стрільцями, а насправді були банальною піхотою, що орудувала холодною зброєю, бо стріляти як слід не вміла. Взагалі на той час у Східній Европі стріляти прицільно вміли лише українські козаки. Всі інші вояки тішились лише з того, що їм взагалі вдається вистрілити з мушкета чи аркебузи, а вже куди поцілить куля, то на те воля Божа. Українські же козаки, городові та запорожці, у вільний від бойових дій час не стільки сиділи по корчмах і вихвалялись мілітарними подвигами, скільки практикувались влучно стріляти.

Московські стрільці йшли на приступ якось неохоче, очевидно, були майже тверезими, час від часу озирались у бік табора: чи не поступає сиґнал від командуючого князя Трубецкого повернути назад. Не було такого сиґналу, тому москалі йшли, йшли приречено і понуро. Ось вони підійшли до рову, лаштують переправу з плетених тинів, які позбирали в довколишніх селах. А тепер ти знаєш, московський зайдо, звідки у простого українського селянина така ненависть до окупанта, - за той паркан з лози плетений, за витоптане жито, за порізаних курей і поросят, за випиту воду з колодязів, за зіпсований, зрештою, криничний журавель, який ти, дикуне золотоординський, побачив вперше у житті, - ось за