Читати книгу - "Нестор Махно"

піднесення у «вільному районі». На переговорах з Дибенком Махно заявив про своє можливе керівництво загонами Червоної армії, погодився прийняти призначених комісарів, створити політвідділи у полках.

У лютому 1919-го Махно вдруге одружився. Його дружиною стала Галина (Агафія) Андріївна Кузьменко, 22 років, що народилася в родині писаря жандармської канцелярії. Галина закінчила вчительську семінарію і з 1916 р. працювала у школі Гуляйполя. Вона брала участь у всіх походах махновців і мала великий вплив на рішення батька. В армії вона займалася як культпросвітницькою, так і шкільною роботою.

У листопаді 1918 р. у Курську відбулася установча конференція Конфедерації анархістських організацій України «Набат». На конференції було задекларовано: «Українська анархістська революція стане першою у серії світових анархістських революцій». Початком такої революції анархісти вважали повстанський рух українського селянства. З лютого 1919 р. «набатовці» зробили ставку на Махна і подалися до Гуляйполя «для культурної праці». Групи «Набату» існували у містах: Олександрівськ, Київ, Одеса, Єлисаветград, Харків, Катеринослав та ін. (усього у 35 містах).

14 лютого 1919 р. між командуванням Червоної армії і махновцями було підписано офіційну угоду — махновські полки входили до 1-ї Задніпровської дивізії як 3-тя революційно-повстанська бригада імені батька Махна. Комбригом був затверджений Махно, і всі виборні партизанські командири залишилися на своїх місцях. До махновського штабу й полків були направлені політкомісари. Оперативне й адміністративне підпорядкування частин Махна начдиву Дибенкові і командувачу Антонову-Овсієнку передбачало збереження автономії внутрішньої організації бригади, виборного командування, добровільної мобілізації, самодисципліни, права бригади лишитись у Приазов’ї і збереження чорних прапорів. Усі махновські частини зливалися в полки, що отримували військове спорядження, продовольство, фураж, гроші за штатним розкладом частин Червоної армії. Перед махновцями було поставлено завдання зайняти фронт проти білих уздовж 180 км і повести наступ на Ростов.

12—16 лютого у Гуляйполі відбувся II з’їзд повстанців і селян 35 волостей (245 делегатів), що затвердив союз із Червоною армією. У ході з’їзду анархісти критикували більшовицьку диктатуру і встановлення влади ніким не обраного Раднаркому України, охарактеризувавши уряд більшовиків як уряд «самозванців-призначенців». У своїй промові Махно вказав, що переслідування анархістів у РРФСР, закриття їхніх газет, придушення зброєю виступів трудящих — весь цей російський досвід не повинен повторитися в Україні. Позиція з’їзду відбилася у резолюції, де був висловлений протест проти більшовицької «монополії на революції», проти арештів і розстрілів представників «революційних організацій». З’їзд закликав будувати вільне суспільство — безвладне й деполітизоване. Велике значення мало рішення про створення Військово-революційної ради «вільного району» (держава у державі). Махновський з’їзд затвердив урівнений розподіл землі між селянами, вирішив вимагати від центру автономії «вільного району».

У лютому 1919-го більшовики почали масові арешти лівих есерів і анархістів на Півдні України. Ці дії союзників викликали погрози Махна відставкою з посади комбрига. Рада «вільного району» вимагала припинення «...партійного цькування лівих партій», недопущення в районі партійної диктатури та ЧК, затвердження виборності в радянських організаціях, представництва в Олександрівському виконкомі. До махновської бригади записалося до 24 тис. людей, але тільки 7 тис. були озброєні, інші ж були відправлені по домівках за браком зброї та амуніції.

10 березня почався наступ 1-ї Задніпровської дивізії у Приазов’ї. Протягом першого тижня наступу були здобуті значні перемоги над Добровольчою армією, яка залишила Північну Таврію. Махновці захопили Волноваху, Бердянськ, підійшли до Маріуполя. Кораблі французької ескадри, що стояли в маріупольському порту, обстрілювали махновців із 60 гармат. Близько 5 тис. білогвардійців, затиснутих у місті, здійснили низку відчайдушних контратак, однак усі вони зазнали поразки. 29 березня махновці захопили місто Маріуполь, білі намагалися втримати хоча б порт, який вони відчайдушно боронили. Згодом білі завантажилися на транспортні судна, подалися до Таганрога. Після взяття Маріуполя 4 полки вирушили на Таганрог. Червоний комдив пропонував нагородити Махна орденом Червоного Прапора. Командувач Українського фронту В. Антонов-Овсієнко називав тоді махновський рух «серйозним» і «героїчним».

З березня 1919 р. по селах почалося стягнення продрозкладки. Безконтрольність, дике свавілля влади нагадували звичайний грабунок. Масові насильства продзагонів при вилученні хліба в українських селах призвели до вибуху багатьох селянських повстань.

Командарм 2-ї Української радянської армії телеграфував Антонову-Овсієнку: «Місцеві ЧК ведуть посилену кампанію проти махновців, у той час коли махновці воюють на фронті, в тилу їх переслідують за належність до махновського руху... дурнуватими витівками дрібні «надзвичайки» провокують махновське військо та населення на бунт проти Радянської влади». Махновська контррозвідка попередила Махна про запланований у ЧК замах на нього. Махно вирішив створити особливий полк-«завісу», щоб закрити «вільний район» від проникнення комісарів. Батько заявляв: «Комісари не повинні бути шпигунами і контролерами на цій території, має бути припинена агітація проти махновщини...»

10 квітня 1919 р. Гуляйпільська рада організувала ІІІ з’їзд представників 72 волостей і повстанців (від 2 млн. селян). З’їзд висловився проти системи «призначенства» згори, вимагаючи самоврядування на місцях та широкої виборності на всі державні посади зі складу місцевих трудівників. З’їзд вирішив не піддаватися закликам військового повстання проти влади, тому що повалення влади покликало в життя іншу владу — не кращу, а, найпевніше, гіршу. З’їзд вирішив домагатися волі в межах існуючої червоної системи: створювати вільні громади та економічні спілки, соціалізуючи підприємства. Батько на з’їзді тримався в тіні від політичних баталій і прагнув утримати повстанців від повстання проти Радянської влади, пропонуючи гасло: «Іти окремо, бити разом!» Але начдив Дибенко заборонив з’їзд як «...відверто контрреволюційний», вимагаючи розпустити махновську раду і припинити анархістську пропаганду. Він попереджав, що організатори з’їзду будуть оголошені поза законом.

4—9 квітня 1919 р. білий 3-й кінний Кубанський корпус генерала Шкуро (2 тис. шабель) розбив частини 8-ї та 13-ї радянських армій Південного фронту біля Юзівки. Сусідня з махновцями 9-та дивізія 13-ї армії в паніці втекла з позицій, оголивши лівий фланг махновської бригади, що залишилася на фронті. Кіннота Шкуро прорвалася у тил махновцям, захопивши Волноваху та Маріуполь. Опинившись перед загрозою повного оточення та знищення, махновці відступили на 25 верст.

Г. Сокольников, член РВР Південного фронту, в телеграмі Леніну та Раковському пропонував прибрати Махна, «чий престиж похитнувся». Він бажав перекласти провину за відступ на махновців. Резолюція Леніна на цю телеграму була промовиста: «Треба підтримати». М. Подвойський — голова Вищої радянської військової інспекції — рекомендував віддати під суд Ревтрибуналу «за бандитизм і контрреволюцію» Махна та його командирів. Харківські «Известия» в статті «Геть махновщину!» відзначали, що «незаконний» гуляйпільський з’їзд відзначався «...ганебною, нестримною