Читати книгу - "Нестор Махно"

агітацією проти радянської влади». Закінчувалася ця публікація думкою, що «...неподобствам, які чиняться в царстві Махна, має бути покладено край».

У телеграмах до Центру Дибенко запропонував спрямувати надійні частини радянської армії до Гуляйполя, захопити Махна та його штаб, махновців роззброїти та розформувати «...навіть із боєм, коли буде потреба». На 24 квітня Дибенко спланував убивство Махна, викликавши його до свого штабу на нараду. Антонов-Овсієнко заборонив Дибенкові вдаватися до терору і втручатися у справи Махна, а махновська контррозвідка попередила Махна, щоб він не їхав до штабу.

28 квітня махновці вибили білих з Маріуполя та Волновахи, наблизившись до Юзівки та Таганрога. Командувач Антонов-Овсієнко, у телеграмі урядові УСРР вимагав «...негайно припинити цькування махновців, що має провокаційний характер». Висновки свого візиту до Махна Антонов-Овсієнко виклав у телеграмі Раковському, вказуючи, що Махно проводить агітацію за «єдиний фронт» проти білогвардійців, що батько до агітації проти більшовиків не причетний, а на III гуляйпільському з’їзді не був і його резолюцій не підписав, що бандитизму в частинах Махна не помічено, а повстанці «кадр чудовий, але потребує обробки». Антонов-Овсієнко дав згоду на розгортання махновської бригади в дивізію. У той же час Троцький та командування Південного фронту надіслали телеграми до всіх інстанцій із забороною розгортання дивізії. Троцький і К° продовжують постачати махновську дивізію як бригаду, а з середини травня взагалі припиняють будь-яке постачання махновців.

7 травня на махновській раді було прийнято рішення про переформування бригади в дивізію ім. Махна та обрано комдивом цієї дивізії самого Махна. Махновці утримували найважливішу ділянку фронту — 110 верст, від Азовського моря до ст. Кутейникове.

На початку квітня в Єлисаветграді відбувся з’їзд Конфедерації «Набат». З’їзд відзначив, що більшовики застосовують репресії проти анархістів, що каральні дії влади можуть змусити анархістів ужити адекватних дій. «Бюрократизація», «придушення низів», «контрреволюційність» — такими епітетами анархісти характеризували більшовиків, звертаючись при цьому до своїх спільників та симпатиків із гаслом: «Жодних компромісів із Радянською владою!». «Набатівці» закликáли організовувати підпілля на заводах та у військових частинах, «всіляко підтримувати повстанський рух». До Махна прибули кілька сотень анархістів на чолі з лідером «набатівців» В. Воліним, що незабаром став другою людиною в махновському русі — секретарем махновської ради (до грудня 1919 р.).

8 травня 1919 р. отаман Григор’єв підняв на повстання проти більшовиків свою 6-ту дивізію Третьої української радянської армії (20 тис. солдатів). Григор’єв віддає наказ усім своїм однодумцям: захоплюйте всі станції, формуйте загони й захоплюйте повітові міста, Київ та Харків. У перші дні повстання григор’євці досягли великих стратегічних успіхів. Військові з’єднання Української Червоної армії переходили на бік повсталих або оголошували про свій нейтралітет. 9—16 травня повсталі селяни та червоноармійці захопили Єлисаветград, Черкаси, Кременчук, Катеринослав, Миколаєв, Херсон...

Паніка охопила представників влади. Здавалося, всі три українські радянські армії повернули свої багнети і повстання приречене на успіх. Більшовицькі власті стали готуватися до евакуації з Києва. Григор’євський «Універсал» в Україні мав ефект бомби, що вибухнула, був несподіваним викликом комуністичному режимові. Отаман розраховував, що на його бік перейдуть не лише повстанці отаманів Зеленого, Ангела, Волинця, Заболотного, але й частини трьох українських радянських армій, що складалися з колишніх українських повстанців. Особливі надії покладалися на Махна. На 27 квітня 1919 р. Махно й Григор’єв призначили таємну зустріч своїх представників у Катеринославі для розгляду політичної ситуації. Однак чекісти заарештували махновських та григор’євських представників.

Доля повстання Григор’єва великою мірою залежала від позиції Махна. Григор’єв надсилає Махнові телеграму зі словами: «Від комісарів, надзвичайок не було життя... Мої війська не витримали і почали самі бити надзвичайки і гнати комісарів... І ось я, отаман поза законом, жену їх за межі України... Чи не пора Вам, батьку Махно, сказати своє вагоме слово тим, хто замість волі народу проводить диктатуру окремої партії?» Більшовики вимагали від Махна видати відозву проти григор’євців, загрожуючи йому оголошенням поза законом. Однак батько заявив, що не вірить «червоній пропаганді». Махно вирішив не втручатися в конфлікт. Хоча батько і видав прокламацію «Хто такий Григор’єв», у якій отаман був названий ворогом революції й антисемітом, але в той же час він закли´кав ігнорувати «суперечку Григор’єва з більшовиками за політичну владу». У боях 16—24 травня частини Григор’єва були розбиті червоноармійськими групами, але отаман зміг зберегти ядро свого повстанського війська.

19 травня кінна дивізія генерала Шкуро, вдаривши у фланг 9-ї радянської дивізії на стику з махновською дивізією, прорвала фронт. Протягом першого дня наступу білі просунулися на 100 км. в глиб радянського тилу. Кіннота Шкуро вийшла в тил махновської дивізії з наміром оточити та знищити махновців. Однак Троцький вважав, що головна небезпека — «махновський сепаратизм».

* * *

З 18 травня Троцький почав бомбардувати Раковського та ЦК КП(б)У телеграмами, у яких він вимагав «...після розгрому головних григор’євських сил ліквідувати махновщину». Невиконання цього рішення, попереджав він, «обіцяє повторення григор’євської авантюри, що буде небезпечнішою внаслідок величезної популярності Махна серед селянства та червоноармійців, бо махновщина — єдина реальна влада на місцях». Троцький пропонував: «...розколоти Махна, знищивши верхівку, і переформувати частини Махна» з допомогою загону чекістів та балтійських матросів. 23 травня Троцький наказав командармові Скачкові здійснити «...радикальний перелом в устрої та поведінці військ Махна протягом двох тижнів, а якщо це виявиться неможливим — подати рапорт про відкриту непокору Махна». Однак Скачко заявив, що лідери махновців не підуть проти влади, поки існує небезпека білогвардійського реваншу, тому необхідно використати махновців проти білих. Скачко відзначав, що українські радянські частини не підуть проти Махна, а для каральних операцій проти махновців потрібні 2—3 укомплектовані «російські» дивізії.

25 травня у Києві зібралася рада оборони Радянської України за участю Троцького, на якій доля Махна була остаточно вирішена. Московське керівництво за кілька днів до цього також схвалило ідею «ліквідувати махновщину в найкоротший термін». На чолі операції було поставлено К. Ворошилова. Троцький у телеграмі Раковському пропонував почати інтенсивну кампанію дезінформації проти Махна в пресі, попереджаючи, що без неї «ліквідація махновщини не буде зрозумілою».

Махновські загони наприкінці травня 1919 р. опинилися без набоїв, і їм доводилося розраховувати лише на багнети та шаблі. Під командою батька в цей чає перебувало близько 24 тис. бійців. Махно вказував, що не може більше відправляти неозброєних людей на смерть. Свою вимогу до влади змінити ставлення