Читати книгу - "Сюрпризи долі"

— Що ти маєш на увазі? — стривожилася Олена.

— Та я так, — вкусила себе за язик Марина.

— Ні, ти мені скажи, ти щось недоговорюєш, — наполягала Олена.

— Та що я можу знати, я ж свічки не тримала.

— Ти думаєш, що він не на роботі, а з якоюсь жінкою? — вжахнулася Олена.

— Я не стовідсотково впевнена, але ти повинна бути уважнішою.

Олена відчула, як у неї затерпають ноги.

— А як я можу довідатися?

— Для початку перевір його мобільний телефон, хто до нього і до кого сам телефонує; простеж, куди ходить і з ким.

— Мені що, шпигувати за ним? Я так не можу.

— Якщо хочеш довідатися, мусиш це зробити.

— Але ж він дуже зайнятий, ось, наприклад, з понеділка їде до столиці на цілий тиждень.

— А ти знаєш, з ким їде твій геній?

— Ні, — перелякано витріщила очі Олена.

— Ну то довідайся.

— Ти вважаєш, що він мені каже неправду?

— Я не знаю, якщо захочеш, то все довідаєшся.

Їхню розмову перервав дзвінок у двері. Прийшли батьки Георгія, а з ними зайшли Петро і Павло. Гості наче змовилися. За пару хвилин відразу завітали Оленині батьки з трьома Банахами: Стефаном старшим, Катрусею та їхнім сином — Стефаном молодшим. Останніми прийшли Олесь з Олесею.

— А де наш Жорж?! — у дверях вигукнув Олесь.

— Скоро прийде, — сумно відповіла Олена.

— Не хвилюйся, не пропаде твій суджений, у нього багато роботи, — поцілував господиню Олесь.

— Сідайте до столу, — штучно весело промовила Олена, а наш татко приєднається пізніше.

Усі розсілися. Спочатку пролунали тости від найстаршої генерації, потім від кумів, а Жорж усе ще не повернувся. Олена не знаходила собі місця, не чула жодного побажання, все відбувалося як у тумані. Час від часу непомітно виходила на кухню і намагалася додзвонитися до чоловіка. Найбільше її хвилювало те, що телефон увесь час був відімкнений.

Жорж повернувся, коли гості покінчили з гарячими стравами.

— Amici, diem perdidi [4], — артистично вигукнув Жорж, сідаючи за стіл.

— Де ж татко так забарився? — запитала мати.

— Ліпше не питайте, мамо, бо лютий, мов вовк, усі нерви з’їли.

Олена уважно стежила за виразом обличчя і кожним словом чоловіка. Їй здалося, що його очі забігали після запитання матері, бо швидко перевів розмову в інше русло.

— Єдина приємність від нинішнього дня — переміг одного зарозумільця.

— Хіба хтось наважився з тобою змагатися? — підхопив Олесь.

— Був один і намагався переконати всіх нас у бездоганності власної писанини. Зухвалець навіть наполягав на презентації своєї книжки в «Омфалі», та щоб туди потрапити, необхідно пройти крізь вузьку рамку, а він туди аж ніяк не вписується.

— А як тобі вдалося перемогти? — не вгавав Олесь.

— Це один з моїх найліпших ходів. Я починаю доведення від супротивного і бездоганно висвітлюю недолугість зухвалого мислення.

— А чому б йому не дати змоги виступити привселюдно? — запитала Катруся.

— Amicus Plato, sed magis amica veritas [5]. Це неприпустимо, наша трибуна проповідує лише чисте і високе мистецтво, і якщо ми дозволимо одній бездарі, то за нею прийде наступна, і наш клуб втратить первинне призначення — охороняти справжню літературу від усілякого мулу.

— І чим це все закінчилося? — поцікавилася Марина.

— Нічим надзвичайним, я просто здер з нього шкіру і повісив її на привселюдний огляд.

— Ти що, вчинив з ним, як Аполлон з Марсієм? — перелякалася Олена.

— А хто такий Марсій? — запитав Петро.

— Це, синку, такий недолугий силен, який жив у фригійський лісах. Він якось знайшов флейту, яку викинула Афіна, і, хизуючись майстерною грою, осмілився викликати Аполлона на змагання.

— І хто ж виграв? — зацікавився Павло.

— А хто ще міг? Звичайно, Аполлон. Але нахабника треба покарати, от Аполлон і здер з нього шкіру, а потім повісив на дереві, щоб це послугувало для решти уроком. А щоб іншим більше не кортіло змагатися, — шкіра в жаху тріпотіла від кожного звуку флейти.

— А навіщо Афіна викинула флейту? — здивувалася Катруся.

— Кожна жінка зостається жінкою, навіть якщо є могутньою богинею. Під час гри на флейті її щоки роздувалися і спотворювали прекрасне обличчя, а їй це не подобалося.

— Я вперше чую про силен. Хто вони такі? — продовжував цікавитися Петро.

— Це, синку, річкові божества, їх частенько ототожнюють з сатирами, однак вони відрізняються від сатир походженням і мають демонічні риси. Уся ця нечисть ніколи не зрозуміє справжнього мистецтва, як би не намагалася, їм цього не дано осягнути. Наш святий обов’язок — відганяти їх якнайдалі від «Омфалу», а якщо не заберуться з доброї волі, то моїм святим обов’язком є з усіх цих нездар здирати шкіру.

— Як я ненавиджу жорстокість. Давайте хоч сьогодні, не говоритимемо про страшні речі, — запротестувала Катруся, — маємо таке гарне свято.

— Я також, але інколи треба боротися за чистоту мистецтва і зубами, і пазурами. Ars longa, vita brevis est [6]. Ми не можемо залишатися байдужими до того, що залишимо по собі.

— Моя дружина завжди має рацію, давайте вип’ємо всі разом келих