Читати книгу - "Коли настане день"

повільно рушила до дверей і зайшла усередину. * * *

Був спекотний літній день. Сонячні промені пронизували загусле від спеки повітря, струменіли крізь гілки дерев. По лісу крокували Гордій, Соломія та Олекса. Хлопець та дівчина несли наплічники, у Гордія через плече була перекинута полотняна сумка. Вони спиралися на палиці, на їхніх обличчях читалася втома.

— Може, трохи відпочинемо? — запропонувала Соломія. — Ми вже півдня йдемо.

— Добре, давайте перепочинемо, — погодився Гордій. — Та й попоїсти вже треба.

Соломія роздивлялася навколо.

— Он там гарне місце, — сказала вона, показуючи на велике дерево. Вона рушила до нього. Кинувши наплічник на землю, дівчина важко опустилася на траву. Гордій та Олекса приєдналися до неї. Соломія вийняла з наплічника бутерброди, Олекса дістав термос. Вони розклали усе на серветці та почали їсти.

— Думаю, треба знайти провідника, — сказав Гордієві Олекса, уписуючи за обидві щоки хліб із сиром.

— Боїшся заблукати? — зиркнула на нього Соломія, скрививши гарненького рота у презирливій посмішці.

— Боюся, щоб ти раптом у болоті не загрузла, — відповів хлопець. — А то ще витягати доведеться.

— Дивися сам не втопися. Ти хоч плавати вмієш?

— А ти?

— Слухай, а ти коли по воді вчився ходити, дровиняку з собою брав? На випадок, якщо контакт із поверхнею трісне.

Олекса взяв черговий бутерброд та із задоволенням відкусив шматок.

— До речі, пробач, що бутербродів із мишатиною не взяли, на випадок, якщо забудеш закляття, як назад із кішки в людину обертатися. Раптом ти погано навчалася в дитинстві, - сказав він.

— Цікаво, усі характерники такі невігласи?

— Мені теж цікаво, усі відьми такі стерви?

— Досить вже, — зупинив цю дискусію Гордій. — Збирайтеся, час іти.

Гордій піднявся, Соломія та Олекса почали збирати речі. Нарешті вони неохоче встали, надягли наплічники та попрямували далі в ліс. Соломія йшла останньою. Дівчина обожнювала ліс. Ще в дитинстві вона часто гуляла вузькими стежками, слухаючи спів пташок та плескіт гірської річки, розмовляла з бджолами, метеликами та мурахами. Разом із мамою, а пізніше з Гордієм, який замінив їй родину, вона збирала лікарські трави, щоб потім висушити їх та пити смачний чай. Мама вчила дівчинку, як робити відвари та настойки, які допомагали від різних хвороб. Пізніше, коли Соломія переїхала до міста, вона часто згадувала ці світанки, коли вони тихо рухалися по мокрій від роси траві, відшукуючи заповітні стеблини та квіточки. В їхній хаті завжди пахло зіллям. Як і в Гордієвій. Влітку, під час рідких наїздів до Гордія, Соломія завжди йшла до лісу, щоб знову опинитися серед чарівних рослин та казкових ароматів. От і зараз, не дивлячись на втому, дівчина насолоджувалась лісом.

Соломія так заглибилась у свої відчуття, що не помітила, як розв’язався шнурок на кросівку, аж поки вона не наступила на нього та ледь не гепнулася в траву. Ото б той дурнуватий Олекса реготав! Добре, що не впала. Соломія нагнулася, щоб поправити взуття. Вона вже зав’язала шнурок, та раптом відчула на собі чийсь пронизливий погляд. Вона підняла голову і побачила серед кущів того самого величезного вовка, який переслідував її у місті. Дівчина різко випросталась. Олекси та Гордія вже не було видно. Вовк дивився на неї холодними жовтими очима. Так вони стояли декілька секунд, мовчки вдивляючись один у одного. Раптом вовк стрибнув. Соломія відскочила вбік, різко виставивши перед собою руки, в яких тримала палицю. Вовк на мить завмер, готуючись до нового стрибка. Соломія розгубилася. Що робити? Покликати на допомогу? Ага, щоб він потім глузував із неї всю дорогу? Ні, обійдеться! Треба якось самій собі зарадити. Все ж таки вона відьма, дідько забирай!

Вовк знову стрибнув і несподівано схопив пащею палицю посередині. Соломія втратила рівновагу і впала на траву, намагаючись вирвати у тварини свій дрючок і виставити його перед собою. Хижак відпустив кийок та роззявив пащу. Соломія відчувала над собою його гаряче дихання і бачила блискучі очі. Вовк насунувся над нею. Раптом яскрава блискавка промайнула поряд, і хижака відкинуло далеко на траву. Вовк швидко отямився, зіп’явся на лапи та помчав за дерева. Соломія підняла голову і побачила Олексу, який стояв неподалік із витягнутою правою рукою. Він підійшов до Соломії і простягнув їй руку. Вона сердито схопилася на ноги.

— Обійдуся без твоєї допомоги!

— Авжеж, я помітив, що вже обійшлася, — посміхнувся він.

Раптом біля них з’явився Гордій.

— Він був один? — запитав він, і в його очах промайнула тривога.

— Принаймні я більше нікого не помітила.

— Я також, — сказав Олекса. — Ти думаєш, він тут був не сам?

Гордій уважно оглядівся навколо.

— Впевнений, — сказав він.

— То треба бути напоготові, - підсумував Олекса.

Гордій продовжував уважно оглядатися навкруги. Вже сутеніло. Повітря стало прохолоднішим. Чулися крики сови, шурхіт листя у гілках та цигикання цвіркунів.

— Ну добре, давайте рухатися далі. Пошукаємо місце для ночівлі.

Він покрокував стежкою уперед. Решта посунули услід за ним. Ліс уже огорнули сутінки. Гордій, Олекса та Соломія вийшли на невелику галявину, оточену деревами. Гордій зупинився і почав роздивлятися навколо. Олекса та Соломія приєдналися до нього.

— Зупинимося тут, — сказав мольфар. — Потрібно відпочити. Попереду чекає важкий шлях.

— Нарешті! — промовила Соломія.

Вона вийшла на середину галявини, кинула наплічник на землю і втомлено впала поряд. Дівчина вийняла із рюкзака ковдру і накинула її собі на плечі. Гордій обійшов галявину по колу, уважно розглядаючи дерева, потім підійшов до Соломії та сів поруч. Олекса поклав свій наплічник на землю та почав збирати хмиз, але на галявині його було дуже мало.

— Я піду пошукаю хмиз для багаття, — сказав він і рушив у глиб лісу.

— Добре, — сказав Гордій. — Але не затримуйся. Вони на нас полюють.

Олекса зник за деревами. Гордій уважно подивився на Соломію.

— Ти завжди можеш повернутися, — сказав він.

— Ніколи більше цього не кажи.