Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

кутку, і його права рука була піднята. «Я з тобою», — сказав ангел.

Потім він зник.

Через місяць я вийшов з лікарні, після першого інфаркту.

Пробач, чи що

Він заліз через вікно, коли ми спали, і хотів пограбувати, а може, і вбити нас усіх. Тому я навіть не розумів до кінця, стріляючи в нього з револьвера, цілячись у голову. Звичайно, він гад, злочинець. Але бачити передсмертну агонію вбитої тобою людини, в твоїй спальні, також, знаєте... І як на зло, він помирав півгодини, хриплячи і плачучи, весь у крові і в піні з рота. У дружини — очі на лобі, морда зелена, піт і писк (кричати вже не могла). Діти, в дверях, червоні від пронизливого вищання, яким зазвичай супроводжується жах.

Я вибіг прямо в трусах у двір, бо чокнувся б. Восьмий чи який ступінь збудження нервової системи. Якого біса він поліз саме у моє вікно?

Ну, його забрала «швидка» з поліцією. Тепер продовжувати б жити: дружина, діти. Килим з величезною кривавою плямою викинули, Чорт з ним. Але щось не те. Вночі лягаю до дружини, а вона — відсувається. «Не зрозумів», — кажу. І знову ближче. А вона знову мимоволі відштовхує. «Люба, ти що?» А вона, вже майже в істериці, шепоче ось так, крізь зуби, ніби собі самій: «Вбивця... Вбивця...» Я оторопів, чесне слово. «Вставай, — кажу. — Я не зрозумів». А вона боїться. Мене. «Я не зрозумів, — кажу. — Ти що, хотіла б, щоб він нас пограбував, убив, чи як?» «А може, він не вбив би, — каже, — тільки пограбував». Ну і дурепа. «Може, — каже, — він би взяв що-небудь і пішов. А тепер... А тепер...» «Що тепер?» — запитую, ледве себе стримуючи. «А тепер його немає!» — і крик-ридання.

Боже ти мій. Ну й діла. Я, значить, вбив людину. Вбивця-сволота. «Я, Віталіку, розумію, — каже вона крізь ридання, — ти нас захищав. Але навіщо ж ти в голову?» «Я не зрозумів!» — кричу. А вона: «Я як згадаю, як він помирав, бідненький, ось тут. Помирає і плаче. Ой, не можу!» І прямо забилася вся в риданнях. Дивлюся — діти у дверях, витріщилися, трусяться від жаху, знову.

«Геть! Спати!» Ні, я... Я вб’ю себе чи що. Так далі жити неможливо.

Ну, я пішов туди, до його сім’ї. Спеціально пішов. Подивитися на себе, який я насправді гад. Мати його, старенька, як на зло, на мою матір схожа: сидить і не плаче. Тільки тримає його за мертву руку. Жах якийсь. І двоє дітей його, хлопчик і дівчинка, осиротілі. Дівчинка, меншенька, плаче, а хлопчик стоїть, з обличчям, яке я не забуду і в останню свою секунду. Раптом дівчинка і каже, крізь сльози: «Таточку мій рідненький». А у татка дві точки на лобі. «Татусю, встань. Татусю». Видно, любила його. Дівчатко з червоним розпухлим носиком. Дитина зовсім.

Я вийшов, тримаючись за стіни. Це що ж? Я не зрозумів. Це хто ж я? Так що я мав робити, тоді? Це зараз він такий безневинний, ангельський, лежить. Син, тато. Боже дитя. А тоді, коли заліз через вікно, у своїй масці, це був звичайний бандит. Звичайна грабіжницька сволота, в яку я розрядив свій револьвер. У цю мерзоту, яка сміє лізти в чуже мирне життя. І мені захотілося ще парочку таких мерзотників порішити, в своїй спальні. І щоб їхні сучі діти покривили свої личка, просячи тата встати з домовини.

Я сів на якусь лавку, на дитячому майданчику біля будинку. Боже ж ти мій, що я зробив не так? Що? Я собі жив, мухи не образив. А він поліз у мій будинок, в моє щастя. І ось тепер його немає, взагалі. Що я не так зробив? Чому я так мучуся?

Коли я так собі говорив, то здавався собі у всьому правим. Але тут я згадав голосок цієї дівчинки, крихітки: «Тату, таточку, вставай, прошу тебе». Ой, не можу. Я гад якийсь, Люба права. Так, гад. Врятував, може, Любу і своїх дітей від смерті, а все одно гад. І Люба боїться до мене доторкатися. О так, зараз я можу ходити гоголем. Не багато таких, які в своєму житті вбили людину припинили життя. А я ось убив.

І тут я зрозумів, жахаючись, що мені ж ніколи вже не зняти з себе цього тавра, що я вбивця. Я так і помру вбивцею, з гріхом на душі. З гріхом? Тут я зупинився. Чорт візьми, з яким гріхом? Що я не так зробив?

Ну я досидів, на цій лавочці біля будинку Доки його не винесли, цього сина, тата і бандита. Тут тільки я почув справжнє виття: мати як заголосила, то я мало не чокнувся від її горя. «Синочку! Синочку!» Ну просто неможливо слухати. Бідна, ледве ноги волочить. Вона ж його народила, вигодувала. Я сиджу а сльози з мене самі — градом. Я не зрозумів, я не зрозумів нічого. А тут підходить хлопець, інтелігентний такий. Каже глухо: «Ідіть звідси. Вам краще піти». І як подивиться мені в очі. Ну Боже ж ти мій: що ж це? Він, значить, брат його або родич якийсь, віддає належне моєму самозахисту і все таке. Але саме мене, мене особисто і одного звинувачує. Мовляв, все ти правильно зробив, хлопче, у своїй спальні, але тепер іди геть, з моїх та їхніх очей. Не стирчи тут убивцею.

Ну що ж це? Врешті-решт? Я пішов. Як побитий собака. Крики, зойки. Дітлахи його кричать — вже і цей син: від горя. Мати голосить. Боже, що я наробив? Я. Я один. Ось