Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"

141
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 35
Перейти на сторінку:
все «розпадається на очах, так нічим і не ставши»[1]. Пси ходять вулицями, ніби повноправні мешканці, що жеруться й любляться поміж іншим. Тут гавкіт є таким самим несподівано вибухаючим і звичним фоновим звуком, як шум потягів. По всьому місту на стовпах розклеєні оголошення зі злісною бульдожою мордою, коло якої напис: «Дрессировка служебных собак». Якби бідолашні інтелігентні дворняги вміли читати, то могли б почуватись як хлопці, що успішно відкосили від армії.

Такий Ворзель імпонує мені куди більше, аніж новий, тобто «Гранд Віллас», «Грін Парк», «Софіївський» чи «Онтаріо», хоча й улюбленою залишається схожа до гнилих пнів під травами лісу захована «курортна частина». Але й там не все ідеально. На такому приємному і вже багато років неторканому затишку, поки що позбавленому торгових центрів, реклами чи інших набутків пластикової цивілізації, неодмінно мусив лишитися відбиток людської байдужості. Живу на вулиці Леніна! На деяких парканах поряд із табличками сусідів «Подвір’я зразкового благоустрою» маячать червоні зірки.

Не так давно я відправляв листа в Чехію і посоромився на звороті писати свою тутешню адресу. Позаяк відповіді не передбачалося, формально вирішив вказати ту, що в паспорті: село Велика Кам’янка Коломийського району, де батьки мешкають. І що!? Останнім часом якось, знаєте, не замислювався, але й там у мене вулиця Жукова. У такі моменти мимоволі приходиш до типового висновку: треба щось у житті міняти. Колись це інакше сприймалося. Малим я любив назву своєї вулиці, бо вона мені звучала жуками. Жук — гарно, не те що сусідня Ковпака: «Закрився ковпачком і світу не бачиш», — я тоді точно знав, що сусідам пощастило менше. А вулиця Мирного, де жив мій двоюрідний брат, як це не смішно, здавалася найбільш совєтською, бо слова «мир», «труд» і «фронт» були у мене десь поряд. Вийшли з одного гнізда або, ліпше сказати, фанерних стендів у школі, байдуже залишених в дев’яностих.

Тут можна годинами ходити, дивуючись назвам вулиць. На тобі — музей законсервованого і виродженого СРСР. Біда лишень, що ніхто його не сприймає ні музейно, ані на сміх. Тут усе серйозно і тим більше буденно, нормально. Центральна, найбільша і паралельна до колії вулиця називається Великого Жовтня. Від неї можна звернути на Радянську, а далі на Пролетарську. Червоноармій-ська межує з вулицею Івана Франка, Шевченка — з Ворошилова. Або так: Шевченка, що паралельна до Радянської і Дзержинського, перетинає Ворошилова і виходить на вулицю Крупської, а та — на Першого Травня. Вулиця Котляревського проходить поміж Пушкіна і Тургєнєва, а перетинає Бу-дьоного, Кірова, Чкалова, Крилова, поки врешті впирається у всюдисущу Великого Жовтня. Тут є вулиці Восьмого Березня і Партизанської Комуни. Є також маленький провулок, що з’єднує Лесі Українки з Ковельською і називається Незалежності, ніби навмисне хотіли, щоб тої незалежності не було видно.

Тут у центрі натягнутий величезний і вже порізаний плакат «Відроджуймо курорт Ворзель»[2], а неподалік — широка інформаційна дошка з мапою-схемою (просто й доступно поданий згаданий уже вуличний вінегрет), довідкою з історії міста, а також про його видатних людей та споруди. Тут, серед іншого й інших, на вулиці, нагадую, Великого Жовтня (!) першим у списку — Валер’ян Підмогильний, що якийсь час жив у Ворзелі та «ніколи не переймався ейфорією революційних гасел, не розчулювався від утопічних перспектив нової влади...»

Все у Ворзелі саме собі суперечить, як Лєнін, що дивиться на пагоду посеред центральної площі калмицької столиці Елісти. Пам’ятаю, як стояв тут на вокзальній платформі якраз навпроти церкви і випадково почув розмову двох місцевих жіночок, котрі також чекали на «тягу». Ще тоді, пригадую, свято було, дзвони дзвонили і люди у найкращому своєму вбранні повертались додому. Одна другій пояснювала: «Вот, церковь щяс. Раньше, бачиш, оно будиночок коло храму отой-той, — показала рукою на службове церковне приміщення. — Раньше важне зданіє було і навіть Лєнін приїжав які-то документи подписувать. На тій стіні табличка була, всьо там писало. Ну щас уже зняли. Воб-шєм, дом Лєніна був, а зробили дом Божий».

Якраз на тій залізничній станції недавно поставили пам’ятну дошку «Ворзель був заснований у 1900 р. завдяки будівництву залізниці Київ-Ковель», виконану на чорній могильній плиті з ретельно дотриманою стилістикою. Точно таку, тільки з інформацією про шанованого тут педагога, я бачив на вході до школи. Якби дізнався, що хтось наближений до селищної ради має тут «ритуальний» бізнес, не дуже би й здивувався.

Окремі частини Ворзеля не померли тільки тому, що їм не відправили похорон. Вони вже давно не є тим, чим були створені, але й тим, чим судилося — пилом, землею — стануть також не скоро. Таким є Будинок творчості композиторів — резиденція, що була однією з небагатьох схожих до неї в імперії та єдиною такою на території України. Ми забрели сюди випадково. Плентались дорогами-алеями поміж розкішних вілл, де центр далеко, а лісу багато, поки побачили закинутий корпус. Перед ворітьми стояв собака, а за ними починався прохід кудись углиб, поміж сосни, у зарослі, траву, густо переплетену з ожино-малиновими кущами та старим гіллям. Пес люб’язно пропустив і ми пішли таки бетонною доріжкою, що вела у зелене плетиво, кожних сто чи двісті метрів відгалужуючись на менші стежки до окремих будиночків. Павутина, суниці, кропива, згадані вже кущі ожини, повалені дерева і над усім цим цнотливим добром — метелики. У кожному з котеджів, що розміщувались на спеціально врахованій відстані, аби композитори не чули музики одне одного, був рояль. Це прочитали, а бачили вже традиційні фіранки, вази для квітів, килими. Вікна — цілі й неушкоджені. Таня, опинившись тут, вигукнула: «Чому сюди не пустять митців?! Вони б і їсти самі варили».

На центральній галявині описаної «зони» -дерев’яний котедж із пам’ятною дошкою про акторку Ганну Борисоглібську, яка заповіла свій двоповерховий дачний будиночок на потреби композиторів, започаткувавши цим самим резиденцію. Скраю галявини статуя жінки чи русалки, що лежить на боці

1 ... 4 5 6 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льонтом. Дороги і люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Льонтом. Дороги і люди"