Читати книгу - "Лабіринт"

Вона зиркнула на помітки на боковій стіні печери, потім перевела погляд назад на каблучку.

Візерунки виявилися ідентичними.

Еліс не була побожною. Вона не вірила ні в рай, ані в пекло, ні в Бога, ні в диявола, ні навіть в істот, що, згідно з віруваннями, живуть у цих горах. Проте вперше у житті її переповнило відчуття присутності чогось надприродного, неосяжного, чогось більшого, ніж її власний досвід та розуміння. Вона відчувала ворожість, і це відчуття повільно передавалося її шкірі, голові й підошвам.

Еліс забракло сміливості. У печері раптово стало холодно. Страх стис її горло, перехопивши подиху легенях. Еліс звелася на ноги. Вона не мусила опинитися тут, у цьому давньому місці. Зараз вона у розпачі намагалася вибратися з печери, втекти геть від свідчення жорстокості, подалі від запаху смерті, назад до безпеки яскравого світла.

Але було запізно.

Над нею чи позаду неї, вона не змогла розібрати де саме, раптом почулися кроки. Звук відбивався в обмеженому просторі, відлунюючи від гори та каміння. Хтось ішов до неї.

Еліс тривожно роззирнулася, упускаючи запальничку. Печеру заполонила пітьма. Дівчина спробувала бігти, але, дезорієнтована в темряві, не могла знайти шляху назад. Вона спіткнулася, її ноги підломилися.

Еліс впала. Каблучка відлетіла до купи кісток туди, де лежала раніше.

II
Лос-Серес Південно-Західна Франція

За кілька миль на схід від піка Суларак у покинутому селі в Сабартських горах за столом із темного гарно відполірованого дерева самотньо сидів високий худорлявий чоловіку вилинялому костюмі.

Стеля в кімнаті була низькою, а на підлозі лежала велика квадратна плитка кольору червоної гірської породи; завдяки їй в оселі було прохолодно, незважаючи на спеку надворі. Віконниці єдиного вікна було зачинено, тому тут панував морок, якщо не рахувати єдину пляму жовтого світла від маленької лампадки, яка стояла на столі. Поряд із лампою стояла склянка, майже до країв наповнена червоною рідиною.

На столі було розкидано кілька аркушів цупкого паперу кремового кольору, акуратно списані чорним атраментом. У кімнаті панувала тиша, чулося лише порипування ручки та дзенькання кубиків льоду, які билися об стінки келиха, коли чоловік пив. Тонкий аромат алкоголю та вишень витав у повітрі. Цокання годинника відлічувало час, а чоловік припиняв писати, роздумував та знову брався за ручку:

«Усе, що ми залишаємо позаду в цьому житті, — це пам’ять про те, хто ми є та про те, що ми зробили. Лише відбиток, не більше того. Я вивчив чимало. Я став мудрим. Але чи змінив я щось? Не можу сказати. Pas a pas, se va luènh.[2]

Я спостерігав, як весняна зелень змінювалася на осіннє золото, як мідь осені оберталася білизною зими, коли я сидів, очікуючи на згасання світла. Знов і знов я запитую себе: навіщо? Якби я тільки знав, як жити в такій самотності, стати єдиним свідком нескінченного циклу народження життя та смерті, то що б я зробив? Алаїс, я обтяжений моїм самотнім ув’язненням, надто слабкий, щоб це пережити. Я прожив довге життя з порожнечею в серці, порожнечею, що з роками чимдуж розширювалася, доки не стала більшою за моє серце.

Я докладаю всіх зусиль, щоб додержати обіцянок, даних тобі. Одну виконано, інша залишається не справдженою ще й досі. Зараз тимчасово я мушу тримати тебе під замком. Наш час уже майже настав. Усе вказує на це. Невдовзі печеру буде відчинено. Я повсюди відчуваю слушність своїх думок. І Книга, втрачена так надовго, буде також знайдена».

Спинившись, чоловік узяв склянку. Його очі затуманили спогади, але черешневий лікер видався міцним та солодким, здатним відновити сили.

«Я нарешті знайшов її. І мені цікаво: якби я дав Книгу їй до рук, чи впізнала б вона її? Чи записано спогад про цю книжку в її плоті й крові? Чи згадає вона, як мерехтлива обкладинка змінює свої барви? Чи розірве вона пута та розкриє її, обережно, щоб не пошкодити сухий і крихкий пергамент, чи пригадає слова, що відлунюють крізь століття?

Я молюсь про це. Зрештою, оскільки мої довгі дні добігають кінця, в мене буде нагода виправити те, що раз я зробив не так, я, нарешті, дізнаюся правду. Правда звільнить мене».

Чоловік відкинувся на спинку стільця і поклав руки в старечих пігментних плямах на стіл перед собою. Після такого тривалого очікування він дістане нагоду довідатися, що станеться в кінці.

Це все, чого він бажав.

III
Шартр