Читати книгу - "Вересові меди"

підслуховував, як я співаю», – подумала Дана і зразу ж зашарілася, перекинула через плече пшеничну косу, обсмикнула підіткану зелену спідничку, сховала під нею засмаглі круглі колінця.

Хлопець перевів веселий синювато-сірий погляд із Дани на кошики, вже наповнені дрібними квіточками. Ніби порівнював, що ж воно яскравіше – цвіт у кошиках чи рум’янці на дівочих щоках.

– Це… верес. Для Димки, – пояснила Дана ніяково.

– Для Димки? Хто така Димка? Ваша чарівна корова, яку годують квітами, щоб давала рожеве молоко? – сяйнув білозубою усмішкою незнайомець.

– Яка ще корова? – Дана нарешті оговталася. – Димка – то жінка. Взагалі то вона Домка Калапуша, але в нас усі звуть її Димкою.

– І навіщо ж Домці-Димці Калапуші стільки цвіту? Що вона з нього робить? Квіткове сіно для своєї корови?

– Тю на вас! І чого ви-те до нещасної корови вчепилися, як реп’ях до хвоста? Та й немає у Димки корови. А з вересового цвіту вона мед робить.

– Вересовий мед?! У вас тут знають, як робити вересовий мед?!!

– У нас усе знають! – випалила гонорово.

І чого це він так дивується? Ніби Дана сказала йому про небесних прибульців, які спустилися на землю, поселилися в їхніх Туричах і живляться виключно вересовим нектаром. Чудний якийсь. Вона підхопила кошики і повернулася, щоб іти до Димчиної хати. Але хлопець вихопив їх у неї.

– Давай піднесу!

– Сама справлюся – вони неважкі! – заперечила.

– Все одно… Не годиться такій кралечці великі кошичиська носити. Не бійся – не вкраду. Я ж навіть зеленого уявлення не маю, що з цими квітами робити. От якби ти мені по секрету шепнула рецепт вересового меду…

– Його тільки Димка має, – Дана все ще трималася за кошики.

– А казала, у вас тут геть усе знають.

– Кажу ж, Димка знає. А вона наша.

– Хм… До речі, я Теодор, тобі дозволяю називати мене Тео. Або Федором, або Федірком, як називають однокурсники, – на твій вибір. Тільки не Федьком – це вже дуже… Пхе, якось мені не пасує. Та відпусти нарешті ці свої шедеври народного лозоплетіння і назви й своє ім’я.

Дана промовчала. Хлопець стенув плечима.

– Все одно дізнаюся.

Тричі виважив кошики над головою, як важкоатлет гирі, і бадьоро закрокував слідом за Даною.

– Подумати тільки – вересовий мед на Поліссі! Та це ж світова сенсація! Якщо мені ця ваша аборигенка… Як там її? А, Димка. Якщо мені пані Димка скаже рецепт… Це ж… Ти чула про країну Шотландію?

– Я ходила до школи.

– Молодець – гарна відповідь. А до гімназії?

– Мама з татом не захотіли до міста відпускати.

– А твої мама з татом часом не пан і пані Косінські?

– А що, я у них так удалася?

– Не знаю, я ж їх не бачив. Ще поки що не бачив. Чув тільки, що земля у вашому селі Косінським належить. Але взагалі-то ти на панночку дуже навіть схожа: тоненька, тендітна, ніжки взуті, ручки білі. Та ще й до школи ходила.

– З панною Косінською попав пальцем у небо! А те, що я у школі вчилася… Що ж тут аж такого дивного? У нас чимало дітей записуються до школи, тільки ходять потім хто скільки. Дехто взагалі рік-два повчиться, а далі – ні ногою. А я шість класів закінчила, бо школа у нас шестирічна.

– Ух ти! Аж всі шість класів! Але, може, у школі тобі цього не розказували. Ось послухай. Отже, колись на території Шотландії, це така країна, сусідка Англії, жив маленький корінний народ – пикти. Славилися пикти довголіттям і неймовірною, просто-таки містичною силою. А сила та була… Від чого б ти думала? Ну-ну, вмикай думалку! Від дивного-предивного, міцнішого за вино і солодшого за мед напою із вересового цвіту, його так і називали – вересовий мед.

Дана недовірливо глянула на Федора – чи не розігрує він її?

– У Шотландії теж росте верес? Геть такий самий, як у нас?

– У Шотландії не був, їхнього вересу не бачив. Але думаю – такий самий. Верес, він хоч на Волині, хоч у Шотландії – все одно верес. Рецепт того напою пикти зберігали у глибокій таємниці. Захотів якось жорстокий король знищити той маленький гоноровий народ у своїй імперії. Але спочатку заповзявся вивідати рецепт вересового меду. Ну якому ж правителю не хочеться бути сильним і жити якщо не вічно, то хоча б дуже-дуже-дуже довго! От і тому хотілося. О, скільки людей було вбито його посіпаками! Бо пикти не погоджувалися видати секрет містичної сили і довголіття своїм поневолювачам. Залишилося від цілого народу всього двоє – батько і син. Приїхав до них той дурнуватий король зі своєю військовою дружиною, стали суворі вояки їм погрожувати: мовляв, не зізнаєтеся – будете живцем спалені. Тоді батько каже: «Не можу я перед синовими очима видати вам таємницю наших предків». «Немає проблем!» – вигукнув король і наказав зв’язати хлопця й кинути у бурхливі води річки. А коли батько залишився сам один, то сказав королеві таке: «Жаль мені сина свого. Але ще більше я боявся, що він, молодий, ще безбородий, не витримає ваших тортур і видасть рецепт вересового меду. Тепер, коли сина мого єдиного немає, я вже нічого не боюся. І нічого вам не скажу. Можете мене вбити».

– І вони