Читати книгу - "Софія"

За вікнами пішов сніг. Білий, як той будинок з чорними птахами у самій верхотурі. Вона дивилася на сніг, пила пекучу горілку маленькими ковтками. Вона знала одне: краще сидіти в затишку тут, але щоб не повертатися додому. Ні, напевне, інше: краще так затишно тут сидіти і знати, що можна повернутися додому під теплу ковдру.

Ось так вона швидко навчилася розуміти різницю між багатством і злиднями. При тому, що відчай ти ніяк не обираєш. Квітка фантазії, котра до цього спала, несподівано почала розпускати свої отруйні пелюстки. Софія важко й збудливо дихала. Далі фіолетовий морок наповз їй на очі… Її повело убік, і Софія незграбно махнула рукою у повітрі, зачепивши кілька стаканчиків. Вона чула лише голоси, її нудило, а гірка слина підбігала під горлянку. Як вона виблювала, дівчина не пам’ятала. Прочунялася від того, що їй холодно в спину і щось неприємне, наче протяг, дме їй в обличчя. Софія прикрила обличчя рукою, розчепіривши пальці. Вона рахувала чорних, з відливом кольору індиго, птахів, що беззвучно повзали по білій стіні висотного будинку, і розуміла, що там десь її дім. Вона втішалася тим затишком, що її зустріне: широкі груди вітчима, пахуче його тіло і всяке таке – японський чай, а потім ресторан «Суші». Зачарованість пригодою зникала, як тихі міражі на європейському ландшафті. Вона прибрала руку і побачила свої порвані трусики поруч, разом із спідницею, і зрозуміла, що сама вона лежить на чорних слизьких матах. Двоє пацанів у вульгарних светрах і не праних давно джинсах, смердючі від оселедців, з пропащим запахом усього їхнього життя, стояли і либилися. Софія відчула збудження, але раціональна злість виринула й уп’ялася зубами в дійсність. Софія розставила ноги і так, наче її трахали все життя, виголосила:

– Хто перший, га?

– Ти чо, блядь, сука, мелеш, – сказав спокійно один, з кучерявим волоссям, прищавим обличчям і водянистим, ухильним вовчим поглядом. – Скажи спасіба, що ми тебе витягли з-під того гадючника…

Кучерявий закурив. Вона відчула спокій, дивлячись на його відсторонене обличчя, й чомусь подумала, що такі ніколи не дорослішають. Чому вона так подумала, вона не знала, але нудотний жах в’їдався у кишки. І скоряючись невидимому, що стискало її груди, низ живота, вона глянула догори – на сніг, що сипав у діру вентилятора, – і легка суміш почуттів, запахів і багато чого ще пролетіла над її красивим і ніжним чолом. Вона відкрила щось для себе, зрозуміле лише їй одній, і це додавало впевненості, наповнюючи залози сексом і страхом, – так вирішила Софія. Вона звірятком витягнула шию, понюхала, вібруючи струнким довгим тілом, смачно чхнула ніздрями, сором’язливо прикриваючи половину обличчя. І знову відхилилася назад: різко, впевнено і кокетливо.

– Ну, і хто перший? – Софія навіть здивувалася, а потім відчула, як приском пішла шкіра по спині, ноги самі собою розсунулися, і вона нічого не бачила й не чула, лише так, наче збоку, білими клавішами зубів, світиться її рот, і вона… так, саме вона… сміється, й нічого більше. Очі її підкочувалися під лоба, і вона спіймала на льоту те, що називається оргазмом, а перелякані пацани кинулися тікати в діру у стіні, звідки дмухав холодний вітер і куди заміталися голоси з усього світу. Їй зробилося спустошливо й нудно водночас. Байдуже й противно. Самотність, як післяалкогольна депресія, навалилася, і вона затулила руками очі. І далі зробилося темно, приємно і волого, наче десь лежиш у глибокій теплій нірці…

Небо розляглося білим оксамитом над нею, зовсім низько. Воно якось чудернацько повзло і повзло по її зіницях, і нарешті Софія зрозуміла, що вона – на чужих руках. А потім вона почула, ухопила ніздрями запах. На свіжому й тугому вітрі, що пах нестерпно свінгом, автомобільним смогом і парфумом від дужих пліч. Вона підвела голову, але побачила лише круте підборіддя, різко окреслену вилицю. І цей запах. Знайомий запах з дитинства. Так пахнув її дім, якого зараз не було, але вона туди повернеться. А ще гаряча хвиля тепла і приск по шкірі, від самого низу, ухопив живіт, ухопив усі литки, підняв соски на грудях. Вона легенько поворухнулася.

– Ну, слава тобі Господи, – почула вона голос, підвела ще раз голову і цього разу наткнулася на засмагле обличчя, руді вуса, лисину і сірі очі з жорстокою скалкою у зіницях. Принаймні їй так хотілося бачити цю трагедію, що насувалася на неї. І Софія заплющила очі, дозволяючи рукам і обличчю нести її далі. Але за хвилину вона лупнула своїми зіницями і тільки зараз по-справжньому відчула холод, і що падає сніг, а земля чорна. Несподівано, як подув вітру, як сонце на чорному асфальті, коли воно стоїть чисто у стакані дворів сусальним золотом. Софія спробувала було брикнутися, але від грудей, від дужих рук ішов той запах, чарівний запах, котрий хотілося нахилитися і випити до останнього. Так вона думала.

Її гойдало на хвилях, у теплому напівмороці, і крізь забрало вій вона бачила чорну землю і сніг, майже синій, зовсім невагомий, що висів у повітрі, а потім падав на цю землю, вигорілу землю, і бездарно танув. Вона тихо покликала щось чи когось, і гойдання зупинилося, вона на якусь хвилину перестала існувати; і до неї, разом з криками синьо-чорних птахів над двадцятишестиповерховим будинком, над майданчиком для гелікоптерів, починала доходити серйозність ситуації і те, що сама вона приймає все надто серйозно і надає якогось тремтливого, майже прозорого змісту.

Птахи із теплим невидимим повітрям облизували білі стіни будинку. Вони падали тихо, наче шматки кіптяви, наче запізнілі думки, де не було почуттів, а лише жорсткий і таємний зміст. Софія мліла і думала, що в разі чого ніхто її довго не кинеться; навіть коли вона заволає, ніхто не підійде, бо щось інше, сильніше за її почуття, володіло нею і цими дужими руками. Хтось наче розлив чорнило, темне синє чорнило небом, і воно важко опускалося, рвучись об верхівки будинків, що горіли проти сонця, і вона почала думати щось віддалене, поки не відчинилися дверцята й вона не втопилася в