Читати книгу - "Гранатовий браслет"

чотири — легко і, крім того, він дістав осколком гранати жорстоку контузію в голову. Радецький і Скобелев знали його особисто і ставились до нього з виключною пошаною. Саме про нього й сказав якось Скобелев: "Я знаю одного офіцера, який набагато хоробріший від мене, — це майор Аносов".

З війни він повернувся майже оглухлий, завдяки осколку гранати, з хворою ногою, на якій були ампутовані три відморожених, під час балканського переходу, пальці, з надзвичайно жорстоким ревматизмом, нажитим на Шипці. Його хотіли було, після скінчення двох років мирної служби, запроторити у відставку, але Аносов запротивився. Тут йому дуже до речі допоміг своїм впливом начальник краю, живий свідок його холоднокровної мужності при переправі через Дунай. В Петербурзі вирішили не засмучувати заслуженого полковника, і йому дали довічне місце коменданта в м. К. — посаду більше почесну, ніж потрібну для цілей державної оборони.

У місті всі його знали від малого до великого і добродушно посміювались з його слабкостей, звичок і манери одягатися. Він завжди ходив без зброї, в старомодному сюртуці, в кашкеті з великими полями і з величезним прямим козирком, з ціпком у правій руці, із слуховим ріжком у лівій і неодмінно в супроводі двох ожирілих, лінивих, хриплих мопсів, в яких завжди кінчик язика був висунутий назовні й прикушений. Якщо йому гід час звичайної вранішньої прогулянки доводилось зустрічатися з знайомими, то прохожі за кілька кварталів чули, як кричить комендант і як дружно слідом за ним гавкають його мопси.

Як багато хто з глухих, він був пристрасним любителем опери, й іноді, під час якого-небудь томного дуету, раптом на весь театр лунав його рішучий бас: "Але ж і чисто взяв до, чорт забери! Неначе горіх розгриз". По театру проносився стриманий сміх, але генерал навіть і не запідозрював цього: за своєю наївністю він думав, що пошепки обмінявся з своїм сусідою свіжим враженням.

За обов'язком коменданта він досить часто, ралом з своїми хриплячими мопсами, відвідував головну гауптвахту, де досить затишно за вінтом, чаєм та анекдотами відпочивали від тягот військової служби заарештовані офіцери. Він уважно розпитував кожного: "Як прізвище? Ким посаджений? На скільки? За що?" Іноді зовсім несподівано хвалив офіцера за бравий, хоч і протизаконний вчинок, іноді починав розпікати, Галасуючи так, що його бувало чутно на вулиці. Але, накричавшись досхочу, він, без всяких переходів і пауз, справлявся, звідки офіцерові носять обід та скільки він за нього платить. Траплялось, що який-небудь заблудний підпоручик, присланий для довготривалого відсиджування з такого глухого закутка, де навіть не було власної гауптвахти, зізнавався, що він, через безгрішшя, постачається з солдатського казана. Аносов негайно наказував, щоб бідоласі носили обід з комендантського будинку, від якого до гауптвахти було не більше двохсот кроків.

В м. К. він і зблизився з сім'єю Туганонвських і такими тісними узами прив'язався до дітей, що для нього стало, душевною потребою бачити їх кожен вечір. Коли траплялось, що панночки виїжджали куди-небудь чи служба затримувала самого генерала, то він щиро сумував і не знаходив собі місця в великих кімнатах комендантського будинку. Щоліта він брав відпустку і проводив цілий місяць в маєтку Тугановських, Єгоровському, віддаленому від К. на п'ятдесят верст.

Він всю свою приховану ніжність душі і потребу сердечної любові переніс на цю дітвору, особливо на дівчаток. Сам він був колись одружений, але так давно, що навіть забув про це. Ще до війни дружина втекла від нього з проїжджим актором, захопившись його оксамитовою курткою й мереживними манжетами. Генерал посилав їй пенсію аж до самої її смерті, але в будинок до себе не пустив, незважаючи на сцени каяття й слізні листи. Дітей в них не було.

V

Всупереч сподіванню, вечір був такий тихий і теплий, що свічки на терасі і в їдальні горіли нерухомими вогнями. За обідом всіх забавляв князь Василь Львович. У нього була незвичайна і дуже своєрідна здібність розповідати. Він брав за основу оповідання дійсний епізод, де головною дійовою особою був хто-небудь із присутніх чи спільних знайомих, але так згущував фарби й при цьому говорив з таким серйозним виглядом і таким діловим тоном, що слухачі надривалися зо сміху. Сьогодні він розповідав про невдале одруження Миколи Миколайовича з одною багатою і красивою дамою. В основі було тільки те, що чоловік дами не хотів давати їй розводу. Але в князя правда чудово переплелася з вигадкою. Серйозного, завжди, трохи бундючного Миколу він змусив вночі бігти по вулиці в одних панчохах, з черевиками під пахвою. Десь на розі молодого чоловіка затримав городовий, і лише після тривалого й бурхливого пояснення Миколі вдалось довести, що він товариш прокурора, а не нічний грабіжник. Одруження, за словами оповідача, трохи-трохи не відбулось, але в найкритичнішу хвилину відчайдушна банда лжесвідків, що брали участь у ділі, раптом забастувала, вимагаючи додачі до заробітної плати. Микола, з скупості (а він і справді був скупуватий), а також будучи принципіальним противником страйків і забастовок, рішуче відмовився платити зайве, посилаючись на відповідну статтю закону, підтверджену думкою касаційного департаменту.

Тоді розсерджені лжесвідки на відоме запитання: "Чи не знає хто-небудь з присутніх приводів, що перешкоджають здійсненню шлюбу?" — хором відповіли: "Так, знаємо. Все показане нами на суді під присягою — суцільна брехня, до якої нас примусив погрозами і насильством пан прокурор. А про чоловіка цієї дами ми, як обізнані особи, можемо сказати лише, що це найшановніша людина на світі, цнотлива, як Йосиф, і ангельської доброти".

Напавши на нитку шлюбних історій, князь Василь не помилував і Густава Івановича Фрієссе, чоловіка Анни, розповів, що він на другий день після весілля з'явився вимагати за допомогою поліції виселення молодої з батьківського будинку як такої, що не має окремого паспорта, і вселення її на місце мешкання законного чоловіка. Правдивого в цьому анекдоті було тільки й того, що в перші дні заміжнього життя Анна повинна була безвідлучно бути біля хворої матері, тому що Віра спішно виїхала до себе на південь, а бідний Густав Іванович впав у тугу і відчай.