Читати книгу - "Киянка Красуня Подолянка"

на кораблі, що на ньому розвішували вітрила, щоб вітер поганяв корабель. ">[25] золоті, вітрила шовкові, а пливе так скоро, що його конем не перебіжиш, птицею не перелетиш. І то — проти води!

Зрівнявся корабель з княжими палатами, кітвичку кинув, сходні спустив, і зійшов ними на берег лицар молодий та ясний. Увійшов просто до світлиці, шапочку зняв, старій княгині до ніг уклонився.

— Здоров, лицарю! — привітала княгиня. — Сідай, та розказуй, хто ти і з яких сторін, і чи по волі прийшов, чи по неволі.

— Добрі молодці все по своїй волі ходять, — відповідає лицар. — Я є Дрегович,[26] князь Землі Дреговецької, що то на північ звідси над рікою Прип'яттю. У нас озер багато, очерети густі, в озерах — риба всяка, в очеретах птаства повно, а до осель ніхто не доступить, бо заховані вони за болотами-дряговинням. Тому й прозивають нас дреговичами. А повертаюся з Табарістану, царства хозарського, де воював разом із княжичем Диром. Тільки ж не пощастило Дирові: наскочили на нього хозари, шаблями порубали, списами покололи. Вмираючи, закликав мене Дир і каже: «Побратиме вірний, князю дреговецький, не ходи більше по землі табарістанській, а напинай вітрила і їдь у край полянський, у столицю Київ. Є там у хоромах княжна Любомира — станом висока, личком рум'яна, очима ясна, голосом дзвінка, розумом бистра і до всякої роботи вдатна. Отож, іди, мій побратиме вірний, Любомиру привітай, матері-княгині до ніг уклонися і скажи їм, щоб мене не чекали, бо поліг я у землі хозарській. Князівну ж Любомиру, — найкращу над князівнами, собі за дружину візьми, щоб не дісталася вона нікому іншому, лише моєму побратимові вірному.» Отож я і приїхав. Віддасте мені Любомиру по волі, чи ні?

Почувши таку сумну новину, заплакали мати з донькою і не знають, що тут чинити, що казати. А карлик Лешко потихеньку підкрався та княгиню за сукню — смик!

— Іди геть, Лешку! — княгиня до нього. — Тут горе таке — не до тебе…

А тоді до Любомири:

— Що ж, доню, така, видно, твоя доля. Не судилося тобі бути за Диром, то будеш за Дреговичем. Дреговецька земля також багата: по ріках бобри та видри живуть — хутра в них дорогі, а очерету на хати — скільки завгодно. Іди, доню, за Дреговича — будеш княгинею…

Княгиня отак промовляє, а Лешко під лавою сидить і все княгиню за сукню — смик та й смик! Прогнівилася вельми княгиня на карлика, насварила ще й за вухо вщипнула, щоб не докучав. А Лешко тоді образився і під піч до домовика втік. Мовляв: не хочете мене слухати — робіть, як знаєте!

А Любомира вже й згодилася, вже й руку Дреговичеві подала. Дрегович дуже зрадів, зараз таки Любомиру на руки взяв і на корабель поніс. Не вспіла, небога, і з матір'ю попрощатися. Поки княгиня на ґанок вийшла — корабель уже й поплив угору проти води, та так скоро, що й конем не перебіжиш, птицею не перелетиш.

Стала княгиня на ґанку, білою хусточкою вслід за кораблем махає і сама до себе говорить:

— Шкода бо шкода, але, слава Богу, буде дитина не за якимсь приблудою, а таки за тутешнім князем.

А Лешко вже коло княгині крутиться і підповідає:

— Еге ж, буде за тим князем, що у воді сидить…

— Та що ти? — злякалася княгиня. — Чому в воді?

— Та бо то ніякий князь, а Водяник, — відповідає Лешко. — Хотів я сказати вам, та ви не послухали, ще й вуха мені нам'яли, а я бачив, як у того молодця увесь час вода з лівої поли капала. Йому князівна в око впала ще тоді, коли сорочки на ріці прала, от він і обернувся в князя дреговецького. Тепер подивіться на лаву, де він сидів…

Подивилася княгиня на лаву — справді, лава мокра, а під лавою калюжа стоїть. Заплакала тоді сердешна мати, заголосила, хотіла була слуг навздогінці за кораблем посилати, коли ж корабля вже й не видно. Що робити? Пропало…

А Лісовик доти лицарем був і на коні їхав, доки люди могли його бачити. Як же в'їхав у ліс, ураз перекинувся знов у велетня з головою, мов копиця сіна, з рогами, з цапиними ногами і з бородою, що аж по землі волочилася. І кінь під ним на дикого оленя обернувся.

Як побачила Яромира, то злякалася дуже й почала на поміч кликати. А Лісовик засміявся та й каже:

— Не клич, не гукай, князівно, бо тут моє царство, і ніхто в лісі зі мною до боротьби не стане.

Заплакала тоді бідна дівчина рясними сльозами.

— Доленько ж моя нещаслива!… — приговорює. — Мала ж я бути за княженком, а дісталася Лісовикові страшному!…

— Не плач, дівчино, не нарікай! — Лісовик їй. — На те я є страшним, щоб мене люди боялися, щоб мене звірі слухали і щоб усяка рослина мені поклонялася. Але для тебе я можу обернутися яким завгодно молодцем.

— Не хочу я, — каже Яромира, — бачити тебе ніяким молодцем, бо це буде сама облуда! Пусти мене додому!…

— Ні, — відповідає