Читати книгу - "Світовидові коні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
До ріки дібралися руянці без пригод і віднайшли там «Либідь», цілу та неушкоджену, під охороною воїнів Ніклотових. І рушили водою до моря. Лагода, поки йшло гостювання, встиг обміняти сукна свої на хутра та віск і нині руки потирав:
— Спродам це данцям — матиму ще й зиск…
У Градці данських та інших купців чужоземних завжди багацько. Страхіття, які оповідають про «поганський Рюген», їх не лякають — були б прибутки. Лагода за життя своє набачився ріжного люду і тепер повчає Велимира:
— З людьми чужоземними треба обережно… Нікому вірити не можна, бо є такі, що лжу говорять навіть перед ликом Світовидовим, або перед Христом своїм…
— Кому ж ви вірите? — всміхався Велимир.
— Собі та Богам. Сам себе не зрадиш, а Боги поможуть… Люд же нині зіпсутий. Обважать, обрахують… Навіть новгородці, в яких купецьке слово колись понад усе було.
— Як вважаєте, чому псується світ, дядьку Лагода?
— Ти між волхвами жив — тобі видніше… Але псується таки.
В морі захопила лодію буря. Дві доби гнав їх вітер кудись на захід, втратила «Либідь» вітрило з ликом Дажбожим, мачту довелось віддати хвилям, а веслярі лиш намагались втримати кораблика свого, аби не перекинутися. Їли розмоклі солоні сухарі, та й то похапцем. До стерна кермового, місця найважчого, ставали по черзі. Велимир меча батькового припнув собі за спину, хоча скинув і чоботи, і сорочку на випадок, якщо доведеться тонути. Лагода проревів охриплим басюрою:
— Сорочку зняв — меча зоставив, кістко вояцька! Люблю таких!
Лагода та його гребці не втрачали духу, бо не вперше були в такій пригоді, а Велимиру від страху перед шаленим морем тьмарилось в очах. Однак, тримався юнак, сам себе підбадьорюючи та шепочучи всі молитви, які тільки міг пригадати.
Третього дня увійшла лодія в туман. Вітер трохи ущух, веслярі перепочили. Лагода говорив впевнено:
— Десь поруч — Шеланн, а це Ересунн… Далеко нас занесло. І то Богам дякуючи, мені раз було — мандрував нехотячи трохи не до Ісландії.
Велимир стояв якраз біля стерна і перший побачив багряний зблиск в туманних пасмах. Наче драконове око…
«Стережись багряного ока» — майнуло в голові, і тут лодію закрутила сильна течія, а туман трохи порідішав, і вже не тільки Велимир, всі інші побачили, що несе їх на скелі.
— Стережи-ись!
А багряним світлом блимав маяк.
Лагода рявкнув коротку команду, лодія черкнула скелю, ламаючи весла, але проскочила таки, пройшла, та попереду, біля ослизлого каміння, вода шумувала, як у казані, «Либідь» знову вдарило, на цей раз кормою — і Велимир, не втримавшись, полетів у хвилі.
Та сама течія, що погубила «Либідь», врятувала життя стерновому. Покрутила, вдарила об каміння, і ледь живого вижбурнула на пологий берег нижче скель.
Лежить Велимир, і ввижається йому, що вдома він, а поруч вештається по хаті Сіньотлі та щось воркоче по-своєму.
Трохи знає данську Велимир, але не може розібрати слів, лише голоси різкі, та мова наче схожа на ту, якої вчив його раб довгими зимовими вечорами.
«Один — то Сіньотлі, а решта де ж взялася?»
Знову туманом застилає очі, і несеться лодія просто на багряний вогонь…
— Стережи-ись!
Очі розплющує, врешті, Велимир, — немає ні хвиль, ні «Либіді».
Льох — не льох, пивниця — не пивниця… Вікна вузесенькі — під самою стелею. Під спиною — в'язка соломи. Меча нема, лише пруги червоні там, де вп'ялися у тіло ремені піхов. На правому боці — величезний синець, плече обдерте до крови, але ребра, здається, цілі, руки, ноги, голова — також…
«І куди ж це я потрапив в лиху годину?»
Важко думається Велимирові, але думати треба… Земля ця — напевно данська, льох — пивниця заможного бонда, а то і ярла. Занедбана пивниця, бо в кутку лежить лише кілька порожніх діжок. Подальша доля Велимирова в руках хазяїна льоху. Відпустить, чи забажає викупу, а чи звелить вдягти на несподівану здобич нашийника та приставить до роботи — молодий, здоровий раб в хазяйстві не зайвий.
Та тільки він, Велимир, не Синьотлі, аби скніти у рабстві. Смерть або втеча — два шляхи для бранця, і обидва ведуть на волю…
Рипнули двері, з них здоровило якийсь в шкіряній безрукавці варкнув данською:
— Виходь…
І вийшов Велимир на замкове подвір'я. Зліва — служби якісь: загороди, хатинки челяді, десь рохкають свині…
Це, очевидячки, задній двір. Над головою нависла кам'яна галерія, попереду — масивна стіна панського будинку. Здоровило провів Велимира дверима до великої залі, де нема нікого, лише стіл та лави, та зброя на стінах.
Далі — дверцята, за ними сходи… Сходи ведуть до покоїку, гарно вбраного, з витканими шпалерами на стінах. У вузеньке вікно просочується подих моря.
У різьбленому кріслі з високою спинкою сидить чоловік. На ньому синій камзол з рубчастого оксамиту, а на плечі недбало накинуто червоного плаща з руянської тканини.
Лице у чоловіка округле, трохи не ніжне; на впертому, різкому для такого лиця підборідді — ямочка. Чорне хвилясте волосся забрано в хвіст.
Чоловік в плащі мовчки дивиться на Велимира темно-синіми уважними очима, і юнак чомусь пригадує людей з острова Ерін що рік тому прибули до Аркони ворожити на долю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світовидові коні», після закриття браузера.