Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

і запропоную у кожній ощадкасі озброєну охорону виставити? Знаєш, що мені скажуть?

— Вам-то, може, і нічого образливого, а Генерал заробить, як останній салага. Мовляв, що це він собі думає? Люди приходять по пенсію, бачать озброєну охорону, здогадуються, в чому справа — і в місті спалахує паніка. А головне, коли! Напередодні великого свята, Дня міжнародної солідарності трудящих. За таке можна і по партійній, і по службовій…

Загалом так воно і вийшло. Генерал погодився зі Старим, що моя версія не така вже й дурна, як здається, але ризикувати не став. Обмежився телефонограмою в Міське управління ощадкас. Порекомендував попередити касирів, аби ті однією рукою гроші приймали і видавали, а другу тримали на кнопці сигналу тривоги. Але навіть за таку дрібничку Генерал одержав по «сотці» роздовбон:

— Ви що це собі дозволяєте напередодні Першого травня паніку сіяти?

На щастя, чи на нещастя, саме у цей момент до начальницького кабінету влетів оперативний черговий з відчайдушним лементом:

— Товаришу генерал, знову наліт на ощадкасу!

Це був якраз той випадок, коли я не пишався своїм пророцтвом. Хоча б тому, що цього разу нам не просто втерли носа, над нами ще й витончено познущалися.

По-перше, гості з’явилися до однієї з ощадкас на лівому березі, навіть не поголившись. Єдине, що замінили інтелігентські берети на пролетарські картузи, а романтичні вітрівки на кондові робочі комбінезони. Проте, якщо напередодні бандити дочекалися кінця зміни, то тут приперлися серед білого дня, коли загальна атмосфера в приміщенні наблизилася до точки кипіння.

За загальним вереском: «Вас тут не стояло, куди преш, козел?» бороданів спочатку навіть не почули. І тільки після залпу вовчої картечі в стелю настала тиша. От тоді пропозиція нападників усім лягти і не рипатися була не тільки почута, а й дістала загальне схвалення. Всі лягли і затихли. За винятком одного-єдиного ветерана, котрого зачепило рикошетом у дупу. Цей лежав і стогнав.

Касири, що характерно, про вранішню інструкцію стосовно того, де їм тримати руки, забули ще тоді, коли орда пенсіонерів пішла на штурм віконечка. Тому нападникам довелося взяти все на себе. Вони не тільки особисто вигребли всю готівку у велику брудну сумку з-під інструментів, а й подали сигнал тривоги. Та ще й зачекали біля входу, доки мобільна міліцейська група з’явиться на захист соціалістичної законності. Група з’явилася — не забарилася. І одержала гостинну зустріч. Щоправда, не картеч у радіатор, а димову шашку в «газик», як тільки двері відчинилися. Хто кидав, звичайно, не помітили. Викотилися на асфальт, кашляючи, чхаючи і озираючись, зайняли кругову оборону і почали стріляти навмання. Бандити відкрили вогонь у відповідь: дуплет по радіатору, дуплет по шибам і пару прицільних з пістолету в бензобак. Потому зникли. А міліція почала, як у Михайла Юрійовича Лєрмонтова, рахувати рани і товаришів. Плюс фінансові збитки. Оскільки до викраденої пенсії довелося додати ще й розбиту вітрину в гастрономі навпроти. На превелике щастя для нашої Управи, в цьому закладі торгівлі для нормального святкування дня народження директора оголосили позачерговий санітарний день. Тому крім подряпаного пенсіонера і очманілих ментів, інших людських жертв не виявилося.

Кому весілля, а курці смерть, як любила говорити моя покійна бабуся Наталя Артемівна. Нашому начальству навіть не дали виїхати на місце пригоди — потягли спочатку на Богомольця, а потім на Орджонікідзе, у відділ адмінорганів ЦК. Що там було — можна собі уявити з такої подробиці: у нашого Генерала не дрижать руки навіть після літри випитого, а тут він по поверненню з Великої хати довго не міг втрапити ключем у замок свого кабінету.

Управа завмерла в очікуванні навіть не розносу і не роздовбону, а повного погрому з наступним «викинштейном» без вихідної допомоги. Проте, на наше здивування, Генерал розпочав оперативну нараду зі звернення, запозиченого у товариша Сталіна (сорок перший рік):

— Друзі мої!

Тут уже наш Старий не витримав, що з ним буває в надзвичайно виняткових ситуаціях, і наважився перебити старшого за посадою та званням:

— Товаришу генерал, вибачайте, але я розумію, що наші справи кепські, тому можете звертатися до нас не так офіційно. Наприклад: товариші офіцери.

Цей невибагливий жарт допоміг Генералові взяти себе в руки.

— Дякую, товаришу підполковник. Так от, ситуація, товариші офіцери, така, як у Криму: коли все в диму і ні чорта не видно. Словесні портрети бандитів лайна вартують, бо наступного разу вони свої бороди поголять… Хто сказав: відклеять? Сирота, ви? Дякую за підказку, але надалі перебивати мене не раджу. Зрештою, речових доказів у нас — як кіт наплакав. Є гільзи від колишніх службових пістолетів і саморобна картеч. От і все. Питання є?

— А рушниця, з якої зробили обріз? — це замполіт продемонстрував імітацію кипучої діяльності.

— Ви собі, товаришу полковник, хоч уявляєте, скільки у нас в одному тільки Києві зареєстрованої мисливської зброї? Нам треба робити щось одне: або ловити бандитів, або шукати обріз. Це за умови, що вищезгадану двостволку не купили або не вкрали десь в Улан-уде чи Петропавловську-Камчатському. Прошу реальні пропозиції. Сирота, чого ви на мене дивитеся, як сирітка на батюшку? Кажіть, не соромтеся. Виганяти всіх разом будуть. Незважаючи на звання і вислугу.

— Я так думаю, товаришу генерал, що охорону на ощадкаси можна і не ставити. Ця публіка туди більше не встромиться. Вони перечекають свята і придумають щось інше.

— Коли придумають, Сирота, не уточните?

— Гадаю, невдовзі. Але придумають.

Начальство замислилося над проблемою: послати мене культурно чи фольклорно. І тут встав Старий, мов той Олександр Матросов.

— А Сирота має рацію, товариші. Жадібність губить фраєрів. А ця публіка — люди серйозні. Знають, чим ризикують, і все прораховують.