Читати книгу - "На нові землі"

здобич, вони остаточно осіли на ній.

А все ж ця гора дратувала їх.

Аун і Зур сіли відпочити біля очеретів, під чорними тополями. На протилежному березі з’явились три мирні велетенські мамути, і сайгаки біля річки кинулися врозтіч. Біля кам’янистого рогу хлюпався у воді носорог. Якась дивна енергія сколихнула сина Нао; його душа, більш невгамовна, ніж у лелеки, жадала перемоги над простором. І коли він підвівся, то пішов проти води аж до тієї дикої щілини, з якої вибігала річка. В сутінках замигтіли кажани. Мандрівнича пристрасть опанувала юнака, і він сказав Зурові:

— Там, за горою, нові землі!

Зур відповів:

— Річка тече з сонячних земель!

Його сонне око, що нагадувало око плазуна, спинилось на променистих очах Ауна. В цю мить Зур збагнув бажання уламра. Мрійний розум Людей-без-плечей підказував йому, що струмочки й річки мають свій початок.

В печері стало зовсім темно. Зур запалив одну з смолистих гілок, що приніс з собою. Та вони могли йти і без світла, бо досить добре знали місцевість, йшли довго, залишаючи за собою звивини проходів, перестрибуючи через провалля. А в вечірній час лягли спати, попоївши печених раків.

Їх розбудив поштовх, що йшов ніби з глибини землі. Чути було, як покотилось каміння, потім усе стихло. Ледве спалахнувши, їхня тривога згасла, і вони знову поснули. Але коли рушили далі після відпочинку, то знайшли на шляху кам’яні брили і відірвані уламки скель.

Тоді спогади спливли в пам’яті Зура.

— Земля двигтіла! — сказав він.

Аун не зрозумів, та й не силкувався зрозуміти, його думка була жвава, смілива й коротка: вона не йшла далі розуміння безпосередніх перешкод чи рухів живих істот. Нетерплячка, що зростала в ньому, прискорила ходу, і на другий вечір вони вже досягли місця, де печера закінчувалась стіною.

Щоб краще бачити, Зур запалив ще один смолоскип. У світлі, що попливло по гнейсових стінах, таємниче заблищали мінерали.

Товариші скрикнули: вони побачили в стіні широку щілину.

— За нею — земля! — вигукнув Зур.

Аун підбіг і схилився над щілиною. Вона була ширша за людину. І хоч знав він, якою пасткою може стати щойно тріснуте кам’яне склепіння, нетерплячка потягла його в це провалля, йти було важко, — увесь час доводилось перелазити й переплигувати через каміння. Зур ішов слідом за сином Тура; в ньому жила якась невиразна ніжність, що змушувала поділяти небезпеки і перетворювала обережність на відвагу.

Щілина стала такою вузькою, що вони мусили йти боком. Повітря було важке, немов надихане каменем Несподівано шлях перегородив гострий виступ, і вони не могли навіть нахилитися. Становище здавалося безвихідним.

Схопивши свою нефритову сокиру, Аун ударив нею по виступу з таким гнівом, ніби то був ворог. Камінь похитнувся. Воїни зрозуміли, що його можна вивернути із скелі. Зур встромив свій смолоскип у щілину і почав допомагати Аунові. Камінь захитався дужче. Вони налягли з усієї сили. Гнейс тріснув, покотилося дрібне каміння, важко гупнула вивернута брила. Хід був вільний.

Далі він розширився, йти стало легше. Повітря посвіжішало, і незабаром вони опинилися в новій печері. Аун, як зачарований, побіг уперед, аж поки його не спинила темрява, бо Зур загаявся із смолоскипом. Та зупинка тривала недовго. Нетерплячка уламра охопила й Зура, і вони швидко пішли далі.

Раптом у печері посвітлішало: в кінці її між двома гранітними стінами був вихід.

Високо вгорі вони побачили сапфірову смужку неба.

— Аун і Зур перейшли гору! — в радісному захопленні вигукнув син Тура.

Він розправив свої могутні плечі. Несвідоме, але глибоке почуття гордості захвилювалося в його тілі, мандрівничі інстинкти спалахнули в ньому невгасимим вогнем. Більш стриманий та більш мрійний Зур теж щиро радів, як і його товариш.

Вузький прохід, що зникав у глибині гори, ще належав країні печер. Аун же прагнув знову побачити вільну землю і тому навіть не спинився на відпочинок. Ущелині, здавалось, не буде кінця. Коли ж вони досягли виходу, день уже згасав, зате їхня мрія здійснилась.

Прямо перед ними до самого обрію розляглося пасовисько. Праворуч і ліворуч здіймались гори, страховинний світ каменю, спокою і землетрусів. Цей світ здається одвічним, але краплина води невтомно руйнує його. Аун і Зур чули, як б’ються їхні серця. Тут шумить безмежне життя, на плодючих землях буяє рослинність. Доля людей залежить від базальтових чорних схилів, від гранітних шпилів, від наплавів порфіру, від урвищ з ревучими річками і від тихих долин із співочими ніжними струмочками. Вона залежить від ялинових і букових лісів, від пасовиськ по міжгір’ях, від льодовиків на вершинах, від пустинних морен...

В країні гір згасало сонце. На край прірви невідомо звідки вибігли муфлони. На гнейсовій скелі самотньо вичікував здобич старий ведмідь; під хмарами, у вечірній заграві, повільно ширяв беркут.

Нова земля нестримно кликала до себе охочого до пригод Ауна і мрійного Зура, останньої Людини-без-плечей.

Махайродус