Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

на Житомирщині. Нічого не знайшли, але замовник залишився задоволеним і сказав, що тепер його сумління спокійне, бо він зробив усе, що міг.

— Ні, цей Пінзель, наскільки я розумію, не єврей, і навіть навпаки.

— Що значить «навпаки»?

— Здається, німець. Це історична особа. Скульптор. Він різьбив олтарні скульптури. У Львові є його музей.

— Не чула про такого, — мені стало трохи ніяково, бо Пепербаум вважає мене освіченою жінкою та ерудиткою. Якщо не начитаною, то «нахватаною».

— То довідайся про нього все, що можна.

— Гаразд, звичайно, — зраділа я, бо місії, що передбачали збір попередньої інформації, передбачали й аванс. — Знову якийсь докторат?

— Схоже на те. Громадянин Франції Мішель Арбріє, цікавиться Пінзелем. Чи то книгу про нього хоче писати, чи то кіно знімати. Питає про дозвіл на фільмування по церквах. Ось дані на цих панів — і замовника, і клієнта. Мсьє Арбріє приїде, коли для нього зберуть трохи інформації про цього митця. Але не дуже затягуй, він хоче приїхати до холодів.

Увечері вдома я зігнала сина з інтернету й подивилася в пошукових системах обох. Про Мішеля Арбріє в інтернеті жодної інформації не було. Як, зрештою, й про більшість наших клієнтів. Відомі люди рідко зверталися до нашої служби, вони мають інші канали для своїх подорожей і пошуків. Тоді я не думала, що замовник теж може використовувати чуже ім’я... А про Пінзеля дещо довідалася. Про нього писали на сторінках культури ті газети, які я зазвичай проглядаю, але цю цікаву постать пропустила. Отже, Іоанн Георг Пінзель, скульптор другої половини XVIII століття... робив дерев’яні скульптури в храмах на території Львівщини й Тернопільщини... Досяг у цій справі великих висот... Його навіть іменують «українським Мікелянжело»... Щедрим меценатом і замовником Пінзеля був магнат Речі Посполитої граф Микола Потоцький... Загадковим є життя скульптора, який, як пишуть журналісти, прийшов нізвідки й пішов у нікуди. Достеменно відомо, що він одружився у місті Бучач із вдовою Єлизаветою Маріанною Маєвською 13 травня 1751 року. Тут я вперше здригнулась і навіть двічі. По-перше, як і багато жінок, відомих друзям і знайомим як Леся, але за паспортами є Олександрами, Ларисами, Олесями, Єлизаветами — я належу до числа останніх. А по-друге, зі своїм колишнім чоловіком я розписувалася теж 13 травня. Подруги казали: перенеси весілля з травня на червень, бо будеш «маятись». Я вирішила не «маятись» і розлучилася.

Але, зрештою, факти мого життя наразі не мали аж такого значення. На світі трапляються ще й не такі збіги. Ймовірність їхня, як підказує життєвий досвід, не така вже й мала. Якби не Пінзель, був би хтось інший. І, якби не я, також була б інша... Отже, в родині Пінзелів народилося двоє синів, Бернард і Антон. Про це теж, напевне, є записи в церковній метричній книзі, що збереглася... А в 1762 році Пінзелева вдова взяла новий шлюб. Але запису про смерть олтарного майстра нема. Міг померти в іншому місці, його кончину, певне, зареєстровано в іншій церкві, й цього запису ще не знайдено. В давніх архівах нема єдиної системи пошуку, опрацьовувати всі архіви — може й життя не вистачити.

А найбільше матеріали, пов’язані з іменем Пінзеля, кричали про варварське ставлення до його безцінної спадщини. Журналісти писали про те, скільки дерев’яних скульптур було знищено, в якому сумному стані ті, що дивом збереглися. До цього лейтмотиву я звикла за роки своєї роботи на Пепербаума. Кожному другому клієнту, якого я супроводжувала по Україні, доводилося розповідати, чому не збереглись цвинтарі, пам’ятники, будинки, які так реально виглядали на світлинах в альбомах їхніх бабусь, що багато років хотілося приїхати й вклонитись... Натомість доводилось фотографувати промзону чи бетонний житловий масив. А будиночки кінця XIX століття пощезли.

Я лила сльози разом з ними за зруйнованими будинками й викорчуваними віковими дубами, але сльози, принаймні мої, ллються тільки з конкретного приводу. Іоанн Георг Пінзель тоді ще не став для мене конкретним. То що тут дивного? Коли я подорожувала по Донбасу, де народився мій батько, із тим єдиним з моїх клієнтів, з яким у нас зав’язався роман, то відчула, що не змогла б навіть приблизно реконструювати життя рідного батька, принаймні його молоді роки, про які він дуже не любив розповідати.

Тоді мене ще не заворожила таємниця того майстра. Зрештою, будь-яке людське життя, та ще й два сторіччя тому, нам уявити майже неможливо. Діяли зовсім інші закони, панувала інша мораль, існували інші побутові умови, інші хвороби врешті-решті Що ж відтоді збереглося незмінним, де ключ до розуміння давньої особистості? Адже в списку побажань, які роздрукував для мене Пепербаум, так і було зазначено: якомога повніша реконструкція особистості. І навіщо це потрібно приватній особі? А втім, мій замовник відрекомендувався чи то мистецтвознавцем, чи то письменником, чи то кінематографістом. Певне, хоче переконливо написати якийсь мистецький проект. У нас траплялися такі замовники: їздили по Україні за свої, занотовуючи яскраві прикмети, складаючи кошторис, щоб згодом у всеозброєнні шукати мецената.

Приблизно так думала я тоді, ще не знаючи, які пласти вічного й проминущого сколихнемо ми з тим, хто назвався Мішелем Арбріє, коли потривожимо прах загадкового скульптура, який знайшов спокій невідомо де, а може, не знайшов узагалі й досі ходить серед живих і мертвих дерев, шукаючи потрібне для постаті воскреслого Христа...

А в той час я подумала, що досі ніколи не доводилося мені для клієнтів... заглиблюватись у глиб віків на таку глибину... без потрійної тавтології цю думку висловити не виходить. «Моя» психоаналітик сказала, що пошук потрібних слів, а не вживання перших-ліпших, є дуже важливим для вивільнення внутрішнього вантажу тягаря. Але по-іншому й не скажеш. Глибина й направду глибока. І не лише глибока, але й така непрозора, й настільки каламутна... Жоден із моїх попередніх клієнтів не цікавився вісімнадцятим століттям. Здебільшого їх цікавив період Другої світової, зрідка — громадянська війна. А така сива давнина —