Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

чи може вона взагалі бути предметом не наукового, а приватного зацікавлення?

Я принесла Пепербауму інформацію про Пінзеля на дискеті, він відправив її замовнику електронною поштою й сказав, що зателефонує мені, щойно отримає відповідь, це може статися дуже скоро, бо клієнт нервовий, пише часто й багато. Я затрималась на сьомому-А поверсі на якісь п’ятнадцять хвилин — попити традиційний запашний чай Пепербаума — й пішла. І коли до мене вже підповзав викликаний ліфт, Пепербаум гукнув зі свого горища:

— Маріанно! Прийшла відповідь!

Я повернулася до офісу по сходах. Складалося враження, ніби наш електронний співрозмовник сидів біля комп’ютера, не відводячи очей від екрану й напружено чекаючи відповіді. Як, буває, сидять біля телефонного апарату, чекаючи потрібного дзвінка.

Мішель Арбріє писав, що йому дуже важливо з’ясувати місце проживання його героя у Львові, де той працював, для нього важливі львівські контакти Пінзеля, тобто з ким той спілкувався, до кого міг ходити на гостину. Хоч мої знання історії досить неглибокі, я одразу відповіла, що навряд чи це буде легко. Мені вже було відомо, як важко з’ясовувати місце проживання певної людини навіть двадцять років тому. А що вже казати про вісімнадцяте століття! Можливо, він має якісь додаткові дані, що полегшать пошук, але навіть ті дані не будуть достеменними. Адже періодично з’являються матеріали, де висловлюються сумніви навіть щодо правдивості меморіальних дошок! Тим більше, коли йдеться про Львів, чиї мешканці дуже люблять усіляко вдосконалювати міфи й легенди про своє місто, розповідаючи до речі й не до речі байки про розстрижених монахів та чорнокнижників, які ходять львівськими вулицями вночі, шукаючи прощення своїм гріхам. І якщо когось із схильних до містики львів’ян почати розпитувати про Пінзеля, вони спочатку скажуть, що не знають нічого, але тут-таки згадають, що небіжчиця-бабця чула від своєї бабці, а та від своєї, що автор скульптури Юрія-Змієборця таки ходить вулицями Львова і в ніч весняної повні його можна зустріти біля ресторану «Кілікія» й розпитати про те, де він, власне, жив, працюючи над цієї окрасою Львова... Якщо мій новий клієнт готовий довіряти такій інформації, то я готова її надавати, і нехай весняна чи осіння повня буде запорукою правдивості тих байок.

А ще мій клієнт запитував: якщо Пінзель писав трактат, то де такий трактат може зберігатися? В архіві? В бібліотеці стародруків? У музеї Пінзеля? Я сказала, що наразі не можу дати відповідь на такі запитання. Можливо, щось з’ясую у Львові.

* * *

За кілька днів на рахунок Пепербаума надійшли гроші від замовника, і я на один день вирушила до Львова, щоб знайти житло для себе й Мішеля Арбріє на десять днів — він неодмінно хотів провести у Львові саме стільки часу. Зазвичай, інші клієнти просили менше часу під свої таємні бажання. Такі тривалі відрядження траплялися надзвичайно рідко. А поки ніч у потязі туди, ніч — назад, за день можна дещо встигнути.

Тоді я відчувала певне розчарування, що цього разу знову працюватиму у Львові, де доводиться бувати доволі часто. Як я вже згадувала, мені подобалася робота на Пепербаума не лише за грубі гроші, а й за можливість неординарних подорожей. А тут знову Львів. Мало не з половиною клієнтів Маріанни, які приїздили в Україну своїм автом, зустрічалася саме у Львові. Сиділа у «Віденській кав’ярні», чекаючи сигналу на мобілку, щоб у належний час вийти до пам’ятника Міцкевичу чи Шевченку й зустріти чергового бадьорого дядечка, щоб далі вирушити в дорогу в його «Рено» чи «Вольво». Деякі з них виявляли бажання на день затриматись у Львові, аби оглянути місто, яке дивувало тим, що ніяк не відповідало уявленням багатьох іноземців про колишній СРСР. Доводилося вкотре обводити їх навколо Ратуші, вести до Арсеналу, деякі хотіли ще й піднятися на Високий Замок. Потім їх треба було зводити вниз, заводити в Італійський дворик, і, залежно від їхніх доходів, обідати або там, або на проспекті Свободи «У пані Стефи».

Раніше Львів вважався острівцем Європи на території колишнього совка. Автентичні будинки XVI-XVII століть, вежі зі шпилями, вузькі віконця, внутрішні подвір’я. І гарні кав’ярні, яких не було навіть у столиці. Потім, ті, хто побачив справжню Західну Європу, могли порівняти справжні європейські містечка з пошарпаним підгнилим Львовом і вічним запахом старого дерева у львівських під’їздах і арках, які львів’яни іменують вкрай незвичним для киян словом «брама»...

...Так само пахло від дерев’яних фігур у музеї Пінзеля. Забронювавши два маленькі помешкання в приватному готельчику в історичній частині Львова, відразу пішла шукати Митну площу, де, як виявилося, вже кілька років в приміщенні колишнього костела монастиря кларисок існує його музей. Один зал із кількома фігурами, стан яких таки справді не найкращий. Зал тьмяний, фігури підсвічено, висока стеля, лункі кроки. Я була в музеї сама. Жіночки, які продавали квитки, відчули до мене довіру й пішли зі своїми розмовами про президентські вибори наступного року до каси, а мене полишили наодинці з вічністю. Поступово приходило розуміння, що задля цього майстра в Україну їхати варто.

Я не отримала релігійного виховання, але вважаю себе цілком адекватним споживачем мистецьких цінностей. Храми люблю за височезні склепіння й релігійні співи. Пам’ятаю, як мене мало не знудило в милій київській церкві, де хор безбожно фальшивив. Так само лякають і обурюють нездарні дешеві ікони. Культові споруди особливо не терплять фальшу!

Я спробувала уявити себе віруючою жінкою другої половини вісімнадцятого століття. Жінкою, яка не ходила ні до музею, ні до театру, лише до церкви. А тут не дешеві ікони, обвішані православними тюлевими рушниками, а такі експресивні скульптури! А коли вони були новими, і всі дерев’яні десниці являли прихожанам свої божественні жести? Я дивилася на Авраама, який збирався зарізати кривим ножем свого сина Ісаака й думала: які почуття мала викликати ця скульптурна група у парафіянки тих часів? Будь-яку з них притягли б до суду, якби вона вирішила вбити власну дитину, навіть мотивувавши тим, що, мовляв, так наказав Бог...

Потім я зайшла