Читати книгу - "Львів самотніх сердець"

Лише Йосифа Ескапа, лідера ізмірської громади, бентежило й насторожувало те, що маленький Шабтай задає йому питання, про які не кожний рабин знає. Якось Шабті — мав тоді він десь років дев’ять, спитав у раббі Йосифа, якого кольору сфірот «біна», що позначає розум? Раббі вирішив, що хлопчина, не дай, Боже, заслаб від науки, бо де ж таке чувано, щоб кожній із дюжини сфірот присвоювали свій колір? Над цим лише варіяти застановляються. І розповів про це батькові.

Однак Мордехая Цві синів розум лише тішив, і він не перешкоджав йому читати «Зогар». Єдине, що непокоїло — це Шабтаїв потяг до містики, самозаглиблених роздумів в різних усамітнених куточках, його хвороблива дражливість. Іноді хлопчик знаходив собі який-небудь тихий куток і довго сидів там, а очі його ставали при цьому лякаюче-відчужені. Шабті не озивався тоді ні на голоси батьків, ні на те, що його кликали Елі та Леві.

Він не чув нікого, поринувши усією своєю свідомістю в безкінечність, в потік Ейн-Соф, налаштуватись на який здатен далеко не кожен.

Утім, живучи серед екзальтованих містиків, яких приймав його гостинний батько, Шабтай не здавався ненормальним. Навпаки, був вищим, мудрішим, ніж вони, і лише чутливе материне серце помічало, що з Шабті відбувається щось лихе. Не могла сказати напевне, що саме в ньому не так, чи це хвороба, але передчувала. І мовчала.

— Він незвичайний, — пояснював Мордехай Цві, коли йому вказували на синові дивацтва, — а тому не міряйте Шабтая вашими вузькими мірками. Ви ж бо самі йдете до нього за благословенням і порадами. Посилаєте своїх дітей вчитися до Шабтая, а тепер ні з того ні з сього називаєте його божевільним?

4. Capa (майбутня дружина Шабтая) в монастирі. Річ Посполита. 1650-і pp.

— …А ви зачиняйте вікно, — мовила абатиса Домініка до сестри Беати, що прийшла жалітися на одну з вихованок, Терезу. Терезі тільки-но виповнилось тринадцять, вона, донька рабина Меєра, з’явилась у монастирі десятилітком, втративши під час Хмельниччини батьків, і досі здавалась зразковою Христовою нареченою. Дівчинка була сновидою і раз на місяць вночі, не усвідомлюючи, що чинить, вилазила через вікно на прогулянку. Під час такої мандрівки Тереза якось зачепилась краєм нічної сорочки за ринву, викувану у вигляді довгого змієвидного дракона з гострою лускою, й порвала її на шмаття. Голу й подряпану Терезу вранці знайшли сплячою на даху й заледве розбудили. Сон її виглядав на непритомність. Бідолаха не реагувала навіть на легке поколювання холодною голкою. А прокинувшись, Тереза не пам'ятала жодної хвилини з минулої ночі, і була дуже здивована, коли їй показали порвану сорочку й тицьнули пальцем на глибокі подряпини на тілі.

— Я нічого, нічого не пам’ятаю, — ледь чутно лебеділа Тереза, — лягла в ліжко як звичайно. Невже я блукала по даху?

— То все підступи диявола, — підібгавши гу би, сказала абатиса.

Сестра Беата, скорботна черниця, кивнула.

— Диявол заліз в твою чисту душу, змусив відчинити вікно, перелізти через високе підвіконня і вештатися в непристойному вигляді по даху, чинячи, можливо, негідні речі. Бачите, яка вона подряпана? Се — сліди диявольських пазурів…

Беата тихо додала:

— Може, диявольський голос звабив її видіннями минулого? Ти не чула голосу, що кликав тебе на дах?

— Ні, — сказало дівча, зіщулившись, — мене ніхто не кликав.

Абатиса погладила Терезу по голові, відійшла в куток й щось шепнула на вушко Беаті, яка стежила за дівчинкою.

Тільки-но абатиса вийшла з келії, сестра Беата наблизилась до Терези, схилилась над узголів’ям жорсткої постелі, зазирнула у великі, чорні й злякані очі монастирської вихованки.

— Терезо, дитино моя, — мовила сестра, — підійми, будь ласка, ноги.

У очах Терези застигло німе питання.

— Навіщо? — ледь чутно прошепотіла дівчинка.

— Мушу оглянути тебе, чи не не вчинив отой злий дух ґвалту, — відказала Беата.

Не чекаючи, поки Тереза її зрозуміє, сестра Беата з властивою їй акушерською методичністю (в миру вона була гарною повитухою) відкинула з її ніг сіру ряднину, підняла поділ виданої дівчинці нової сорочки й запхала туди руку.

— Virgo, — з виразною втіхою мовила сестра Беата, а нещасна Тереза, повернувши важку від сорому голову, побачила, що абатиса стоїть поряд.

— Диявол винахідливий, — повчальним тоном промовила абатиса, — але ми його спробуємо перехитрувати. Заґратуйте вікно й приставте до Терези на ніч надійну доглядальницю. Якщо вона помітить щось незвичне, то зможе нам розповісти. Кого порадите? Може, Урсулу?

— Урсули не треба, вона теж єврейської крові, — чемно відказала сестра Беата, — й може приховати переступ Терези, вважаючи, що захищає свою одноплемінницю. У них добре розвинуте почуття спорідненості, а обидві дівчинки крім того ж з одного міста, і, можливо, родички…

— Тоді Маґдалену, вона старша й відповідальніша, — сказала абатиса Домініка. — Вона чистокровна полька.

Довготерпелива Тереза втупилась у білу монастирську стіну, їй було боляче й образливо, як лише може бути боляче й образливо підлітку, несправедливо звинуваченому в ганебних речах. Жодних зносин із силами темряви у неї, доньки рабина, не було, пекельних голосів вона ніколи не чула, а якби й чула, то навряд чи поділилась би цим з абатисою.